Гармонизация уголовного права Украины с уголовным правом Европейского Союза

Н.Н.Сенько

В июне 1993 года Европейский Совет, заседание которого проходило в Копенгагене, признал право стран Центральной и Восточной Европы на вступление в Европейский Союз (далее – ЕС) при условии соответствия этих стран трём критериям:

·              политический: стабильность политической структуры, которая гарантирует демократию, верховенство права, защиту прав человека и уважение к меньшинствам;

·              экономический: функционирование рыночной экономики;

·              инкорпорация acquis communautaire: правовая система ЕС, которая включает акты законодательства Европейского Содружества, Общей внешней политики и политики безопасности, а также Сотрудничества в сфере юстиции и внутренних дел.

Эти критерии были подтверждены Европейским Советом в декабре 1995 года в Мадриде. Кроме того, было также подчёркнуто необходимость реформирования административных структур стран-заявителей с целью создания условий для постепенной гармоничной интеграции.

14 июня 1994 года подписан Договор о партнерстве и сотрудничестве между Украиной и Европейскими Содружествами и их государствами-членами (далее – ДПС)[1]. Ратифицирован Законом Украины[2] от 10 ноября 1994 года. Согласно этого договора, Украина взяла на себя обязательство о приведении национального законодательства в соответствие с законодательством ЕС. ДПС является частью национального законодательства Украины и обязывает учитывать как первичное, так и вторичное законодательство ЕС общеобязательного характера при разработке новых нормативных актов, а также приводить в соответствие с ним существующие нормативные акты Украины. Заключение ДПС была вызвано проведением политики расширения ЕС, официально объявленной в 1998 году. В том году заявки о присоединение к ЕС подали Болгария, Кипр, Чехия, Эстония, Венгрия, Латвия, Литва, Мальта, Польша, Румыния, Словакия, Словения, Турция. Главная цель ДПС – создать правовую базу для интеграции Украины в ЕС. Как отмечает Н.И. Хавронюк, ДПС подпадает под категорию международных договоров, является частью права ЕС и накладывает определенные обязательства на обе стороны[3]. Так, ч. 2 ст. 51 ДПС, а также решение 3-го и 4-го заседания Межведомственного Координационного Совета по адаптации законодательства Украины к законодательству ЕС от 5 ноября 1999 года и 14 апреля 2000 года предусматривает необходимость гармонизации национального законодательства с законодательством ЕС приблизительно в 20 приоритетных направлениях, среди них и уголовно-правовые (например, защита персональных данных, борьба с отмыванием денег и т.д.).

С целью интеграции всех сфер общественной жизни к стандартам ЕС Указом Президента Украины[4] от 14 сентября 2000 года утверждена Программа интеграции Украины в Европейский Союз[5] (далее – Программа). Эта Программа должна была стать главным инструментом общей стратегии на пути к сближению Украины с ЕС по всем направлениями сотрудничества – политическим, социальным, финансовым, экономическим, торговым, научным, образовательным, культурным, правовым и т.д. Все другие программы и планы сотрудничества должны были соответствовать этой Программе. Согласно Раздела 1 этой Программы, главным критерием соответствия стандартам ЕС является демократия и верховенство права. Это означает, между прочим, и развитие уголовного права в соответствии с принципами ЕС. Хотя Программа была рассчитана до 2007 года, сегодня нельзя сказать, что она была реализована полностью.

18 марта 2004 года Законом Украины утверждена Общегосударственная программа адаптации законодательства Украины к законодательству Европейского Союза[6] (далее – Общегосударственная программа). Она предусматривает механизм достижения Украиной критериев членства в ЕС. Этот механизм включает адаптацию законодательства, создание соответствующих институций и другие дополнительные меры, необходимые для правотворчества и правоприменения. Целью этой Общегосударственной программы и приоритетным направлением украинской внешней политики является адаптация законодательства Украины к законодательству ЕС.

Несмотря на то, что на первом этапе исполнения Общегосударственной программы (2004-2007 г.г.) уголовно-правовая сфера не была определена как приоритетная это не исключало деятельности с адаптации уголовного законодательства. Необходимость гармонизации уголовного законодательства была вызвана тем, что адаптация административного хозяйственного или других отраслей законодательства должны быть обеспечены уголовно-правовыми средствами, а также организационными средствами в этой сфере.

В 2007 году между Украиной и ЕС был утверждён План действий в сфере юстиции, свободы и безопасности[7]. В этом Плане отмечено, что последнее расширение Европейского Союза в мае 2004 года впервые привело к появлению общих границ между Украиной и ЕС. Как непосредственные соседи они сталкиваются с общими вызовами в борьбе с преступностью, терроризмом и другими видами незаконной деятельности.

План действий предусматривает ряд согласованных мероприятий. Среди них особое внимание уделяется сфере безопасности. Для обеспечения безопасности предусмотрены действия в следующих направлениях:

1.           Борьба с организованной преступностью и терроризмом. Это направление включает в себя обеспечение имплементации Конвенции ООН против транснациональной организованной преступности; подписание ратификацию и исполнение Протокола против незаконного изготовления и оборота огнестрельного оружия, его компонентов, а также боеприпасов к нему; обеспечения имплементации 13 конвенций ООН и протоколов к ним о борьбе с терроризмом, а также соответствующих резолюций Совета Безопасности ООН; заключение и имплементация стратегического Договора с Европолом для сотрудничества в борьбе с организованной преступностью и другие действия.

2.           Борьба с отмыванием денег, включая противодействие финансовому терроризму. Для реализации этого направления необходимо имплементировать соответствующее законодательство согласно с стандартами ЕС (например, стандартами ФАТФ) и т.д.

3.           Противодействие торговли людьми, что включает обмен статистическими данными и опытом между странами ЕС и Украиной, исполнение государственной программы борьбы с торговлей людьми; имплементацию Конвенции ООН о правах ребёнка и других международных инструментов и т.д.;

4.           Противодействие распространению наркотиков. Это направление включает подписание и ратификацию соответствующих международных договоров; усиление сотрудничества на основании стратегического Договора между Европолом и Украиной; реализация национальной стратегии о борьбе с перемещением наркотиков; реализация Стратегии и Плана действий ЕС по противодействию наркомании и т.д.;

5.           Таможня. В этом направлении Украина должна принять и имплементировать правовые принципы, которые дадут возможность таможенным органам проводить расследование уголовных дел в полном объёме при условии необходимых реформ в законодательстве Украины и т.д.;

6.           Коррупция. В этой сфере предусмотрено ратификация и имплементация Уголовной конвенции против коррупции, дополнительного протокола к ней и Конвенции ООН против коррупции.

Кроме перечисленных существуют и другие международно-правовые и внутригосударственные нормативные акты, на основании которых осуществляется гармонизация уголовного права Украины с уголовным правом Европейского Союза. Это тезисы не являются попыткой привести их исчерпывающий перечень, а должны показать, насколько эти нормативные акты разнообразны и затрагивают практически все сферы уголовно-правового регулирования.

---

[1] Угода про співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=998_012

[2] Закон України «Про ратифікацію Угоди про співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=237%2F94-%E2%F0

[3] Хавронюк М.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Істина, 2005. – 83-84 с.

[4] Указ Президента України «Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу» від 14 вересня 2000 року № 1072// http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1072%2F2000

[5] Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=n0001100-00

[6] Закон України «Про Загальнодержавну программу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1629-15

[7] План дій Україна – ЄС у сфері юстиції, свободи і безпеки // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_956

Опубликовано: Сенько Н.Н. Гармонизация уголовного права Украины с уголовным правом Европейского Союза // Уголовное право: истоки, реалии, переход к устойчивому развитию: Материалы VІ Российского Конгресса уголовного права, состоявшегося 26 – 27 мая 2011 г. – М.: Проспект, 2011. – С. 748-751.

Європейський ордер на арешт та національне кримінальне право

М.М. Сенько

Європейський ордер на арешт (European Arrest Warrant) – це рішення суду, що видається державою – членом Європейського Союзу (далі – ЄС) з метою арешту та приводу до суду іншою державою – членом ЄС особи, яка розшукується за підозрою у вчиненні злочину, з метою виконання покарання позбавлення волі або запобіжного заходу – взяття під варту.

Порядок і підстави видачі Європейського ордеру на арешт передбачено Рамковим рішенням Ради ЄС «Про Європейський ордер на арешт і процедуру видачі осіб між державами – членами» від 13 червня 2003 року (далі – Рамкове рішення) [1].

Метою Європейського ордеру на арешт є створення такого порядку видачі осіб, що розшукуються або засуджені за вчинення злочину, який замінив би складну процедуру екстрадиції між державами – членами ЄС і, відповідно, скоротив би строки розгляду справ, в яких така процедура проводиться. Затримки, складність та невизначеність системи екстрадиції обумовили її неефективність у боротьбі з міжнародними злочинними організаціями. Злочинці часто використовували недоліки, які містили формальні угоди про екстрадицію між державами – членами ЄС і часто були обумовлені політичними мотивами [2, 45].

В преамбулі Рамкового рішення зазначається, що Європейський ордер на арешт є першим кримінально-правовим засобом, що базується на принципі взаємного визнання рішень. Відповідно до ст. 2 Рамкового рішення Європейський ордер на арешт може бути виданим у випадку вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке відповідно до положень кримінального законодавства держави, що видає ордер, карається позбавленням волі на строк не менше 12 місяців або у випадку коли винесено вирок, що передбачає покарання пов’язане з позбавленням волі на строк не менше 4 місяців за принципом «подвійної протиправності» (діяння повинно бути кримінально протиправним в країні яка видає ордер та в країні яка його виконує). Крім цього, передбачено перелік суспільно небезпечних діянь, за вчинення яких особа підлягає видачі незалежно від принципу подвійної  протиправності, якщо за ці злочини відповідно до положень кримінального законодавства держави, що видає ордер, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не менше 3 років. До злочинів, включених в цей перелік, відносяться: участь в злочинних організаціях; тероризм; торгівля людьми; статеві злочини проти дітей та дитяча порнографія; незаконна торгівля наркотичними засобами та психотропними речовинами; незаконна торгівля зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами; корупція; фінансові зловживання, що завдають шкоди фінансовій системі ЄС, передбачені Конвенцією від 26 липня 1995 року «Про охорону фінансових інтересів Європейських співтовариств»[3]; відмивання брудних коштів; підробка грошей, в тому числі і Євро; злочини, вчинені з використанням комп’ютерів; злочини в сфері охорони навколишнього середовища, в тому числі й торгівля рідкісними видами тварин та рослин; сприяння незаконному в’їзду на територію ЄС та перебуванню іноземців; вбивство, тяжке тілесне ушкодження; незаконна торгівля людськими органами та тканинами; викрадення людей, незаконне позбавлення волі, взяття та утримування заложників; расизм та ксенофобія; крадіжка за попередньою змовою групою осіб, розбій з використанням зброї; незаконна торгівля культурними цінностями, антикваріатом, творами, що мають мистецьку цінність; шахрайство; вимагання; підроблення товарів та піратство; підроблення документів та торгівля ними; підроблення платіжних засобів; нелегальна торгівля гормональними засобами; нелегальна торгівля радіоактивними матеріалами; торгівля викраденими транспортними засобами; зґвалтування; підпал; злочини, що підлягають юрисдикції Міжнародного кримінального суду; захоплення повітряного чи морського судна; саботаж. При цьому, цей перелік злочинів може бути розширений  Радою ЄС за узгодженням з Європейським парламентом.

Рамкове рішення, також, передбачає, що відповідний суд держави – члена ЄС, до якого надійшов Європейський ордер на арешт відмовляє в його задоволенні, якщо:

1.           на злочин, який був підставою видання ордеру, розповсюджується амністія в державі – члені ЄС, до якої надійшов ордер;

2.           щодо особи, для видачі якої надійшов ордер, набрав чинності вирок, яким вона визнана винним у вчиненні цих самих діянь, які передбачені в ордері, при умові, якщо було винесено покарання, то воно було виконане або виконується;

3.           відповідно до законодавства держави, до якої надійшов ордер, у зв’язку з недосягненням віку, з якого настає кримінальна відповідальність, особа не може бути притягненою до відповідальності за вчинення злочину, який є підставою видачі ордеру.

Крім того, Рамкове рішення передбачає факультативні підстави відмови у виконанні Європейського ордеру на арешт.

Відповідно до ст. 34 Рамкового рішення держави – члени ЄС приймають усі заходи, необхідні до виконання цього документу до 31 грудня 2003 року. Це означає, що держави – члени ЄС повинні були внести зміни у своє законодавство таким чином, щоб з 1 січня 2004 року Європейський ордер на арешт став діяти на території всього ЄС. Однак, на практиці це виглядало трохи інакше. Станом на 1 січня 2004 року лише 8 держав – членів ЄС гармонізували своє внутрішнє законодавство до вимог Рамкового рішення. Найбільші труднощі та дискусії щодо імплементації положень Рамкового рішення мали місце в Італії, яка остання серед держав – членів ЄС адаптувала положення Рамкового рішення 22 квітня 2005 року. І з 14 травня 2005 року (з цього дня зміни до італійського законодавства набрали чинності) Європейський ордер на арешт став правовою підставою видачі злочинців на території всього ЄС [4].

Україна рано чи пізно також зобов’язана буде імплементувати положення Рамкової угоди. Курс на інтеграцію в ЄС проголошується керівництво нашої держави незалежно від того, яку політичну силу в цей чи інший момент воно представляє. 14 червня 1994 року підписана Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (далі – УПС) [5]. Цей договір був ратифікований Законом України від 10 листопада 1994 року [6]. Відповідно до цієї Угоди, Україна взяла на себе зобов’язання привести усе національне законодавство у відповідність з законодавством ЄС. З метою інтеграції всіх сфер суспільного життя до стандартів ЄС Указом Президента України від 14 вересня 2000 року затверджена програма інтеграції України в ЄС [7].

18 березня 2004 року Законом України затверджена Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС [8]. Вона передбачає механізм досягнення Україною критеріїв членства в ЄС. Цей механізм включає адаптацію законодавства, створення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для правотворчості та правозастосування. Метою цієї програми, як і пріоритетним напрямком української зовнішньої політики є адаптація законодавства України до законодавства ЄС.

В зв’язку з цим, перед тим, як Україна приєднається до ЄС, потрібно буде внести відповідні зміни до кримінального законодавства, які б зробили можливим юрисдикцію Європейського ордеру на арешт на території нашої держави. Однак, яких змін до національного законодавства держав вимагає Рамкове рішення? Яким чином імплементація цих змін може відобразитися на національному законодавстві? Та чому імплементація положень Рамкового рішення в державах – членах ЄС була такою складною?

В міжнародному праві загальновживаним принципом екстрадиції вважається вимога подвійної протиправності. Це означає, що особа може бути видана в тому випадку, якщо діяння є кримінально протиправним і карається позбавленням волі як в країні, яка запитує про видачу особи, так і в країні, в якій така особа знаходиться. Як зазначає С.М. Вихрист, останнім часом спостерігається тенденція включення вимоги подвійної протиправності у переважну більшість норм міжнародного права, які регламентують питання співпраці у боротьбі зі злочинністю. Вважається, що це повинно бути однією з гарантій поваги й дотримання прав особи у міжнародному кримінальному процесі [9]. Рамкове рішення передбачає відмову від принципу подвійної протиправності за вчинення 32 видів злочинів, визначених в ч. 2 ст. 2 Рамкового рішення, якщо за ці злочини відповідно до положень кримінального законодавства держави, що видає ордер, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не менше 3 років. У випадку вступу України до ЄС прийдеться імплементувати положення про відмову від принципу подвійної протиправності.

Крім цього, п. 3 ст. 5 Рамкового рішення передбачає видачу державами – членами ЄС, до яких надійшов Європейський ордер на арешт, своїх громадян та осіб, які постійно проживають на їх території. Така видача відбувається при умові, що особа, яка вчинила злочин і підлягає видачі, після винесення вироку буде передана до держави, до якої надійшов ордер з метою відбування покарання. При імплементації рамкового рішення Україні прийдеться відмовитися від принципу, згідно якого власні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, не підлягають видачі. Такий принцип закріплений в ч. 2 ст. 25 Конституції України, відповідно до якої громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі, а також в ч. 1 ст. 10 КК України, відповідно до якої громадянин України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Одним із видів злочинів, за вчинення яких особа підлягає обов’язковій видачі на підставі Європейського ордеру на арешт є злочини, що підлягають юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Отже, перед приєднанням до ЄС Україна повинна визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, ратифікувавши Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі – Римський Статут) [10]. Україна 20 січня 2000 року підписала цей статут. Однак, в даний час він не може бути ратифікованим. Зокрема, відповідно до висновку Конституційного суду України у справі про Римський Статут [11], Римський  Статут Міжнародного кримінального суду визнано таким,  що  не  відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті  1  Статуту,  за якими  "Міжнародний  кримінальний суд ... доповнює національні органи кримінальної юстиції". Отже, для ратифікації Римського Статуту необхідно буде змінити Конституцію України.

Імплементація положень Рамкового рішення вимагатиме значних концептуальних змін чинного кримінального законодавства України, а також Конституції України. Цей процес був досить складним та тривалим в державах – членах ЄС і ніщо не свідчить про це, що він буде легким і швидким в Україні. Питання в тому, чи вистарчить політичної волі внести в законодавство України необхідні зміни, без яких неможлива інтеграція України в ЄС.

1.           Council Framework Decision of 13 June 2002 on the European arrest warrant and the surrender procedures between Member States (2002/584/JHA) // Official Journal of the European Union. L 190, 18.07.2002. P. 0001 – 0020.

2.           Кареклас С. Кримінальне право ЄС: Навчальний посібник [переклад з англійської]. – К.: ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, 2004. – 162 с.

3.           Convention of  26 June 1995 on the protection of the European Communities' financial interests // Official Journal of the European Union. C 316, 27.11.1995. P. 0049-0057.

4.           Impala Franco. The European Arrest Warrant in the Italian legal system: between mutual recognition and mutual fear within the European area of Freedom, Security and Justice // Utrecht Law Review, Volume 1, Issue 2 (December), 2005.

5.           Угода про співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=998_012

6.           Закон України «Про ратифікацію Угоди про співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=237%2F94-%E2%F0

7.           Указ Президента України «Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу» від 14 вересня 2000 року № 1072// http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1072%2F2000

8.           Закон України «Про Загальнодержавну программу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1629-15

9.           Вихрист С.М. Регламентація надання правової допомоги // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – 1999. – Вип. 5. – С. 62 – 73.

10.      Римский статут международного уголовного суда // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=995_588

11.      Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v003v710-01

Опубліковано: Сенько М.М. Європейський ордер на арешт та національне кримінальне право // Теоретичні та прикладні проблеми кримінального права України: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Луганськ, 20-21 травня 2011 р. / МВС України, Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. – С. 436-442. 

Stabilność prawa karnego Ukrainy

M. Seńko

Ogólne pojęcie stabilności jest rozumiane przez każdego. Nie udając się do dyskusji o pojęcie stabilności prawa trzeba zauważyć że jest ona jedną z podstawowych wartości porządku prawnego. Stabilizacja jest istotną wartością nie tylko dla środowiska prawniczego, czy dla praktyków, ale niestety pojęcie to aktualnie jest bardzo odległe od rzeczywistości normatywnej. Jak zauważył Andrzej Zoll stabilność prawa jest wartością, o którą warto się troszczyć. Normy prawne obowiązujące niemal w każdej dziedzinie, w szczególności normy wkraczające w wolności i prawa obywatelskie, nakładające na obywatela zobowiązania określonego zachowania się, powinny motywować ich adresatów do zgodnego z tymi normami postępowania. Jeżeli zmiana norm prawnych następuje często, ich adresaci nie mogą przyswajać sobie, jako własnych, standardów postępowania zgodnych z aktem normatywnym. Jedynie stabilne przepisy mogą wpłynąć na wykształcenie się kultury prawnej stojącej na odpowiednio wysokim poziomie. Prawo ma spełniać ważną funkcję integrującą społeczeństwo wokół wartości ważnych dla jego rozwoju. Częsta zmiana prawa, zmiana ocen określonych zachowań, działa przeciwko takiej integracji.

Ukraińskie prawo karne materialne nie zna pozakodeksowego prawa. Wszystkie przepisy prawnokarne są zgromadzone w kodeksie karnym który został uchwalony 5 kwietnia 2001 roku i wszedł w życie 1 września 2001 roku. Jest on jedyną ustawą prawnokarną. Według art. 3 k.k. Ukrainy ustawodawstwem Ukrainy o odpowiedzialności karnej jest jedynie k.k. Ukrainy. Wszystkie inne ustawy o odpowiedzialności karnej uchwalone po wejściu w życie k.k. Ukrainy powinny być włączone do niego. Takie rozwiązanie jest tradycyjnym dla prawa karnego Ukrainy jak i dla prawa karnego niektórych innych państw Europy Wschodniej. Ma ono na celu ujednolicić ustawodawstwo karne, zrobić go bardziej zrozumiałym, dostępnym, prostszym w stosowaniu.

W Polsce panuje inna tradycja prawna. Ustawodawstwo karne materialne stanowią kodeks karny, kodeks karny skarbowy, i jeszcze około 50 innych różnych ustaw prawnokarnych. Takie rozwiązanie ma na celu zrobić kodeks karny bardziej stabilnym.

Zobaczmy jak często były zmieniane Polski i Ukraiński kodeksy karne.

Z czasu wejścia w życie k.k. Ukrainy był nowelizowany 82 razy. 2 przepisy były uznane niezgodne z Konstytucją przez Trybunał Konstytucyjny Ukrainy. Niektóre przepisy były nowelizowane przez dwa albo nawet trzy razy. Czasami nowelizacje były nowelizowane jeszcze przed wejściem w życie. Jeżeli przyjąć że k.k. Ukrainy obowiązuje przez 9.5 roku to średnio ten kodeks był zmieniany 8.6 razy do roku. Najczęściej k.k. Ukrainy był nowelizowany w 2009 roku (16 razy) a także w 2005 roku (11 razy). W 2011 roku za niecałych dwa miesięcy weszło w życie 8 nowelizacji i jeszcze jedna wejdzie w życie 5 lipca 2011 roku.

K.k. RP był nowelizowany 52 razy. O ile wszedł w życie 1 wrześnie 1998 roku obowiązuje już przez 12.5 roku. Średnio k.k. RP był zmieniany 4.16 razy do roku. Najczęściej k.k. RP był nowelizowany w 2010 roku (10 razy), a także w 2009 roku (7 razy). A więc można powiedzieć że k.k. RP jest więcej niż dwa razy stabilniejszy a niż k.k. Ukrainy.

Jakie są przesłanki takiej niestabilności prawa karnego Ukrainy?

Uchwalenie kodeksu karnego Ukrainy 5 kwietnia 2001 od razu spowodowało mieszane oceny. Z jednej strony - euforia na fakt, że Ukraina posiada nowoczesne prawnokarne ustawodawstwo. Z drugiej - już pierwsza ocena wykazała że pod czas jego przygotowaniu była dopuszczona seria niedopracowań, że ma nie tylko zalety, ale też wiele wad.

W dyskusji na temat nowego ustawodawstwa karnego, która miała miejsce pod czas konferencji i spotkań naukowych w Charkowie, Kijowie, Lwowie wielokrotnie była wyrażana opinia że trzeba powstrzymać się od nowelizacji kodeksu przez co najmniej kilka lat. W tym czasie miałyby być nie tylko udowodnione oczywiste zaniedbania ustawodawcy, ale zostałaby wypracowana ocena prawa karnego przez sądy i pracowników praktycznych i dalsze zmiany do k.k. Ukrainy miały się stać bardziej wyważone.

Jednak tak się nie stało. Wprawie od razu po wejściu w życie kodeksu karnego rozpoczął się proces jego nowelizacji. Pierwsza zmiana została uchwalona przez parlament 17 stycznia 2002 roku.

Dzisiaj k.k. Ukrainy już nie jest tym kodeksem, którym był 9.5 roku temu. Niestabilność prawa karnego jest wywołana między innym tym że różne grupy lobbistyczne w parlamencie starają się załatwić swoje interesy kosztem publicznym poprzez kryminalizację czy dekryminalizację niektórych działań. Niedopuszczalnym moim zdaniem jest także wprowadzenie w życie ustawy o nowelizacji kodeksu karnego tym samym dniem kiedy została ona opublikowana w oficjalnym źródle poznania. W tych okolicznościach domniemanie znajomości prawa staje się fikcją i nie możemy mówić o winie osoby popełniającej czyn społecznie szkodliwy. Nowelizacji kodeksu karnego nie są w stanie monitorować nie tylko zwykli obywatele, ale i pracownicy organów ścigania a także naukowcy. Czasami mam straszny sen - że idę na wykład bez sprawdzenia czy odpowiedni przepisy kodeksu karnego zostały znowelizowane. Uważam że praktyka łatania dziur jest niedopuszczalna pod czas tworzenia prawa. Oprócz tego punktowe interwencje psują system kodeksu karnego. Istnieje potrzeba spokojnej i racjonalnej reformy prawa karnego, a nie ciągłe naruszanie systemu sankcji i spójności k.k. Każda propozycja zmiany obowiązującego prawa powinna zawierać uzasadnienie wykazujące, że osiągnięcie zamierzonego stanu regulowanych stosunków społecznych jest niemożliwe bez wprowadzenia tej zmiany, że nie da się tego stanu osiągnąć przez zmianę praktyki bądź wykładnię prawa odpowiadającą oczekiwanym zmianom. Jak słusznie zauważył prof. A. Zoll, nie może być uzasadnieniem zmiany, szczególnie takich aktów prawnych jak kodeksy karne, wystąpienie wydarzenia np. brutalnego popełnienia przestępstwa. Zamiar zaostrzenia w takim wypadku odpowiedzialności karnej jest najczęściej motywowany populistyczną chęcią zdobycia uznania wśród wyborców reagujących, i słusznie, na popełnione przestępstwo. Wyborcy na ogól nie są jednak zorientowani, że zaostrzona kara nie może być zastosowana wobec sprawcy przestępstwa stanowiącego powód zaostrzenia przepisów. Ustawa bowiem nie może działać wstecz. Zaostrzenie odpowiedzialności karnej może być uzasadnione tylko wtedy, gdy orzeczenie kary adekwatnej do stopnia brutalności podobnych przestępstw popełnianych w przyszłości nie byłoby możliwe na gruncie obowiązującego stanu prawnego.

Dla należytej jakości wymagane jest kompleksowe podejście do rozwoju prawa karnego. Prof. W. Nawrocky zaproponował wprowadzić jedyny dzień w roku pod czas którego mogłyby być znowelizowane przepisy kodeksu karnego. Chodzi tutaj o wprowadzenie regulacji zgodnie z którą zmiany do kodeksu karnego nie mogłyby być zmienione więcej niż raz w roku. Mógłby to  być dzień kiedy jest uchwalany budżet państwa. Pod czas uchwalenia budżetu są wyznaczane podstawowe parametry ekonomiczne, które są w jakiś sposób związane z określeniem treści szeregu przepisów prawnokarnych. Taka sytuacja sprzyjałaby przewróceniu stabilności kodeksu karnego. W tym samym czasie nie znam żadnej sytuacji kiedy interesy społeczne żądałyby natychmiastowej nowelizacji przepisów prawnokarnych.

Być może zatem, jak jeszcze kilkanaście lat temu powiedział profesor Stanisław Waltoś, powinniśmy jak najdłużej powstrzymać się z nowelizacją, gdyż każda kolejna zmiana powoduje, że dalsze następują lawinowo co znacząco osłabia stabilność prawa. Konieczne jest zatem bardzo ostrożne i przemyślane dokonywanie zmian w obowiązujących przepisach, aby nie zniszczyć rozwiązań, które w gruncie rzeczy mogą być od strony legislacyjnej rozwiązaniami dobrymi, ale w praktyce niewłaściwe stosowanie czy wykładnia takich przepisów powoduje, że nie udaje się osiągnąć celu, który powinien zostać zrealizowany dzięki tym przepisom.