Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби

Сенько М.М.

Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби характеризується низкою особливостей. Ці особливості зумовлені побудовою санкцій статті 407 КК України, а також тим, що суб’єкт вказаного злочину є спеціальним. Мета виступу – звернути увагу на деякі питання, що виникають при застосуванні покарання за вчинення цього злочину та неоднозначно вирішуються в теорії та практиці кримінального права. Вивчення судової практики показало, що найчастіше за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби застосовується тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Так, із 70 вивчених нами кримінальної справ по обвинуваченню осіб у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.407 КК України, що розглядались військовими місцевими судами гарнізонів Західного та Північного регіонів України, покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців застосовувалось у 32 випадках (45,7 %). А у 20 випадках із 58 (34,5 %) це покарання застосовувалось до осіб, засуджених за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст.407 КК України, в порядку застосування положень ч.1 ст.69 (в порядку призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України) чи в порядку ч.1 ст.62 КК України (в порядку заміни позбавлення волі на строк не більше двох років триманням в дисциплінарному батальйоні на той самий строк). Деякі вчені, зокрема С.І. Дячук, В.І. Антипов, П.С. Матишевський та М.І. Мельник зазначають, що тримання в дисциплінарному батальйоні може застосовуватися не лише до військовослужбовців строкової служби, але й до інших категорій прирівняних до них за відповідальністю осіб. Таку ж позицію займає й Верховний Суд України. Так, відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня 1996 року №15 “Про практику направлення військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон”, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців може застосовуватися до курсантів військово-навчальних закладів, шкіл прапорщиків, мічманів та інших подібних навчальних закладів за злочини, вчинені ними після зарахування на навчання і за умови, що до цього вони не проходили строкову військову службу. У зв’язку із цим, Б. Кирись зазначає, що така позиція не грунтується на законі. Кримінальний кодекс України особами, яким може бути призначено покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, називає виключно військовослужбовців строкової служби. Жодних прирівняних до них за відповідальністю осіб в нормах кримінального закону, що регулює підстави і порядок призначення даного покарання, не передбачено. Згідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” особи, прийняті на навчання у військові навчальні заклади, незалежно від того, відслужили вони чи ні строкову службу, перебувають на військовій службі за контрактом. У випадку, якщо вони не відслужили строкову службу, то навчання їм зараховується як строкова військова служба. У п.1 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 5 квітня 1994 року №139 зазначено, що воно встановлює порядок і умови відбування покарання військовослужбовців саме строкової служби. Жодні інші особи, які б могли відбувати покарання в дисциплінарному батальйоні, в названому нормативному акті не згадуються. На нашу думку, при визначенні кола осіб, до яких може застосовуватися покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, слід виходити з того, який вид військової служби вони проходять відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. Згідно ч.3 ст.2 цього закону, військова служба за контрактом курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають кафедри військової підготовки (факультети військової підготовки, відділення військової підготовки, інститути військової підготовки) з програмами підготовки на посади осіб офіцерського складу є окремим, поряд із строковою військовою службою, видом військової служби. Оскільки кримінальний закон передбачає можливість застосування тримання в дисциплінарному батальйоні лише щодо військовослужбовців строкової військової служби, дане покарання, на нашу думку, не може бути призначеним курсантам вищих військових навчальних закладів, незалежно від того чи проходили вони чи не проходили строкову військову службу. Призначення ж тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовцям інших видів військової служби, крім строкової, на нашу думку, безпідставно розширює сферу застосування даного покарання, що суперечить кримінальному закону та порушує права людини. Оскільки тримання в дисциплінарному батальйоні, призначається виключно військовослужбовцям строкової служби, воно, на нашу думку, не може бути призначеним за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.407 КК України ні при яких умовах, так як суб’єктами цього злочину не можуть бути військовослужбовці строкової служби. Вивчення судової практики показало, що судами рідко застосовується реальне позбавлення волі за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби. Так, із 171 вивченої нами кримінальної справи даної категорії, військові місцеві суди гарнізонів Західного та Північного регіонів України у 54 випадках (в 21 із 70 – за ч.1 ст.407 КК України, в 17 із 43 – за ч.2 ст.407 КК України та в 16 із 58 – за ч.3 ст.407 КК України) призначали позбавлення волі. Із них, у 51 випадку суди звільняли засуджених від відбування покарання з випробуванням в порядку ст.75 КК України або на підставі закону України про амністію. І лише в 3 випадках (1 – за ч.1 ст.407 КК України та 2 – за ч.3 ст. 407 КК України) судами призначалось реальне позбавлення волі і тільки враховуючи додаткові обставини, що обтяжують покарання. Це становить 1,8% відсотка від усіх вивчених нами кримінальних справ про самовільне залишення військової частини або місця служби. Санкція ч.3 ст.407 КК України передбачає лише покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. У зв’язку з цим, на нашу думку, необхідно до неї ввести альтернативні, більш м’які види покарання, які б передбачали можливість їх застосування до різних категорій військовослужбовців, наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні та службові обмеження на строк до двох років. Покарання у виді позбавлення волі не завжди відповідає суспільній небезпеці цього злочину. Так, санкція ч. 3 ст. 407 КК України аналогічна санкції ч. 1 ст. 408 КК України, що передбачає відповідальність за дезертирство. Однак, дезертирство військовослужбовця на строк понад місяць є більш суспільно небезпечним, ніж самовільне залишення ним військової частини або місця служби на цей же строк. Введення зазначених вище альтернативних покарань в санкцію ч.3 ст.407 КК України, на нашу думку, дало б змогу ефективніше досягати мети покарання та застосовувати альтернативні покарання до усіх категорій військовослужбовців. Перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті, в порядку ч.1 ст.69 КК України, на нашу думку, не можливий у випадку засудження особи за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.407 КК України. Санкція ч.2 ст.407 КК України альтернативно передбачає декілька видів основних покарань, які не є найбільш близькими між собою за своєю суворістю. Це штраф, службові обмеження для військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк. Зміст санкцій, в яких передбачено декілька альтернативних покарань, не дозволяє суду призначити в порядку ч.1 ст.69 КК України ті види основних покарань, які є так званими проміжними – більш м’якими, ніж найсуворіше з передбачених санкцією, і більш суворими, ніж найбільш м’яке з них. І дійсно, інше вирішення цього питання суперечило б змісту та завданню ч.1 ст.69 КК України. Не можна вважати, що ми призначаємо більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, поки це покарання не буде м’якшим ніж найбільш м’яке, передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний. Оскільки ч.1 ст.407 КК України передбачає найбільш м’яке основне покарання, передбачене ст.51 КК України, призначення іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України за цей злочин, є об’єктивно неможливим.Лише вірне застосування покарання може забезпечити дотримання законності при реалізації кримінальної відповідальності за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби.

Опубліковано: Проблеми вдосконалення практики застосування кримінально-правових засобів протидії злочинності органами внутрішніх справ: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 30 вересня 2004 року. – Львів: ЛЮІ МВС України, 2005. – С. 9-12.

Проблеми застосування та перспективи удосконалення КК України

Грищук В.К., Сенько М.М.

7-8 квітня 2006 року у Львівському державному університеті внутрішніх справ відбулась вже традиційна міжнародна науково-практична конференція, приурочена черговій річниці прийняття Кримінального кодексу України. Тема цьогорічної конференції – "Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування та перспективи удосконалення". В роботі конференції взяли участь відомі вчені-криміналісти та практичні працівники з України, Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Польща. Зокрема, від України – прибули професор кафедри кримінального права № 1 Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор В.І. Борисов, професор кафедри кримінального права і кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України М.Й. Коржанський, перший проректор Академії управління МВС України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України В.О. Глушков, проректор з наукової роботи Київського юридичного інституту Київського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор А.А. Музика, суддя Військової колегії Верховного Суду України, генерал-майор юстиції М.Г. Пінчук, професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України В.П. Тихий, проректор з наукової роботи Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України М.І. Панов, заступник декана юридичного факультету з наукової роботи Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, доктор юридичних наук, професор В.М. Трубников, завідуючий кафедрою кримінального та адміністративного права Академії адвокатури України, доктор юридичних наук, професор Є.В. Фесенко, завідуючий відділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор О.М. Костенко, професор Київського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор П.А. Воробей, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету імені Івана Франка, доктор юридичних наук, професор П.М. Рабінович, професор Академії адвокатури України, доктор юридичних наук, професор З.В. Ромовська, директор Науково-дослідного центру Академії прокуратури України, кандидат юридичних наук, професор В.М. Куц, завідуючий відділом Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, кандидат юридичних наук, доцент М.І. Хавронюк, начальник кафедри кримінального права і кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент В.В. Лень та інші. Від Російської Федерації учасниками конференції були завідуючий кафедрою організації прокурорсько-слідчої діяльності Іркутського юридичного інституту Генеральної прокуратури Російської Федерації, доктор юридичних наук, професор Ю.П. Гармаєв, професор кафедри кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор Л.В. Іногамова‑Хегай, завідуючий кафедрою кримінального права і кримінології Московського державного університету імені М.В. Ломоносова, доктор юридичних наук, професор В.С. Коміссаров, завідуючий кафедрою кримінального права Юридичного інституту Далекосхідного державного університету, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації О.І. Коробєєв, завідуючий кафедрою кримінального права та процесу Ярославського державного університету імені П.Г. Дємідова, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації Л.Л. Кругліков, завідуючий кафедрою кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор О.І. Рарог, професор кафедри кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор О.І. Чучаєв та інші. Республіку Білорусь на конференції представляли професор кафедри кримінального права Білоруського державного університету, доктор юридичних наук, професор В.М. Хоміч, а Республіку Польща – доктор права Католицького Люблінського університету Лєшек Цвікла та магістр права Шльонського університету Тетяна Вольц. Всього у роботі конференції взяло участь 234 науковці та працівники практичних органів. Конференція розпочала свою роботу 7 квітня 2006 року з пленарного засідання. З привітанням до учасників конференції звернувся ректор Львівського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор В.Л. Ортинський. Із головною доповіддю на тему: "Кримінальний кодекс України 2001 року: підсумки та очікування" виступив декан юридичного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор В.О. Навроцький. Він в загальних рисах відзначив переваги та недоліки чинного КК України. Основним недоліком цього нормативного акту, на думку доповідача, є те, що КК України не став стабільним. За п’ять років існування, до нього вносились різноманітні зміни, доповнення, поправки, виключення близько двох десятків разів. Дві статті з КК України виключено, десятьма - він доповнений, сімнадцять - викладалися цілком в новій редакції, двадцять одна стаття зазнала змін у диспозиціях чи санкціях. Причому, окремі кримінально-правові норми змінювалися вже двічі. В цілому ж, за п’ять років, як зазначив В.О. Навроцький, змін зазнали 10 % усіх статей КК України. Аналізуючи причини цього, доповідач зазначив, що нестабільність сфери кримінально-правової регламентації пов’язана відсутністю чітких критеріїв визначення змісту багатьох понять, закріплених у КК України. Високий рівень бланкетності, невиправдані зміни регулюючого законодавства ведуть до того, що обсяг кримінально-правових заборон змінюється часто і переважно, безпідставно. При цьому формальних змін у тексті КК України може й не відбуватися. Приводячи приклад, В.О. Навроцький звернув увагу на відсутність послідовності у регламентації критеріїв для визначення розміру наслідків матеріального характеру, за наявності яких настає кримінальна відповідальність. КК України 2001 р., зазначив доповідач, був зорієнтований на врахування неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмір якого – 17 грн. - було встановлено понад десятиліття тому, який давно втратив свій економічний зміст. Законодавець спробував виправити ситуацію, запровадивши як критерій для визначення розміру розкрадання, ухилення від оподаткування та ряду інших наслідків іншу розрахункову одиницю - мінімальну соціальну пільгу. Але це не покращило ситуацію, а лише усугубило її. В.О. Навроцький відзначив недоліки цього. Серед них: - те, що порушується правило про те, що злочинність діяння повинна визначатися лише в КК України. Адже, те, що замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян слід враховувати мінімальну соціальну пільгу, її розмір визначено іншим законом - "Про податок з доходів фізичних осіб"; - розмір мінімальної соціальної пільги змінювався три останніх роки, причому, істотно. При цьому не вирішене питання про визначення розміру наслідків при продовжуваних посяганнях; - абсолютні величини мінімальної соціальної пільги визначалися у відриві від потреб кримінального права. Як сума, що не обкладається податком, вона замала. Але як розмір, при трикратному перевищенні якого настає кримінальна відповідальність за найпоширеніші злочини - надто вже неадекватна. Адже зараз в Україні по суті безкарними залишалися кишенькові крадіжки; - утворився величезний розрив між розмірами шкоди, за наявності якої настає кримінальна відповідальність та штрафом, який накладається за злочин. Адже штрафи, як і раніше, обчислюються пропорційно до розміру неоподатковуваного розміру доходів громадян. Намагаючись змінити таку ситуацію, В.О. Навроцький запропонував норму, відповідно якої зміни до КК України могли б вноситися не частіше одного разу на рік. Є підстави, на йог думку, пропонувати пов’язати цей строк з прийняттям державного бюджету, коли визначено основні економічні параметри, з якими так чи інакше пов’язується визначення змісту ряду кримінально-правових понять, зокрема, розмір мінімальної заробітної плати та податкової соціальної пільги на наступний рік. Також, як зазначив доповідач, необхідно відмовитися від поняття "податкова соціальна пільга" та ввести поняття "розрахункова одиниця" - як критерій для визначення розміру злочинних наслідків майнового характеру. Поняття "розрахункова одиниця" слід запроваджувати паралельно с проголошеною вище ідеєю про щорічне оновлення КК України на основі врахування бюджету на наступний рік, передбачити врахування інфляційних чинників, якщо інфляція протягом року перевищить певний розмір (наприклад, вийде за межі 10%). Учасниками конференції на пленарному засіданні було розглянуто ряд актуальних проблем у сфері застосування Кримінального кодексу України. Так, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки РФ О.І. Коробєєв поділився досвідом застосування Кримінального кодексу Російської Федерації 1996 року, розглянув недоліки кримінально-правової законотворчості, звернув увагу на позитивні моменти. Зокрема, він зазначив, що в цілому КК РФ 1996 року страждає яскраво вираженою криміналізаційною надмірністю. Концептуально це обумовлено бажанням зробити кодекс не "маленьким та жорстким", а "великим та м’яким". Крім того, дефектність діючого КК РФ, на думку О.І. Коробєєва, є наслідком майже повного ігнорування теорії криміналізації та декриміналізації. Виправити ситуацію можна лише шляхом радикального перегляду Особливої частини КК РФ, перевівши ряд кримінально-протиправних діянь в розряд цивільно-правових деліктів, адміністративних, дисциплінарних чи кримінальних проступків. Разом з тим, зазначив О.І. Коробєєв, прийняття нині діючого КК РФ є, безумовно, великим досягненням російської кримінально-правової та кримінально-політичної думки. Він відповідає духу сьогодення, досить повно та майже адекватно відображає потреби практики у врегулюванні з допомогою кримінального права найбільш важливих та цінних суспільних відносин. Проблемам конструювання кримінально-правових норм про однорідні злочини присвятив свою доповідь доктор юридичних наук, професор О.І. Рарог. Він запропонував своє визначення однорідних злочинів, під якими розуміє злочини, що посягають на один безпосередній об’єкт та вчиняються з однаковою формою вини. Проаналізувавши норми про однорідні злочини в кримінальних кодексах Російської Федерації, Республіки Білорусь та України, О.І. Рарог зробив висновки про те, що вони повинні займати однакове місце в системі Особливої частини Кримінального кодексу. Крім того, якщо такі злочини вчиняються однаковими способами (наприклад, насильницькими), то вони повинні каратися однаково суворими покараннями. Норми про кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі види однорідних злочинів повинні бути максимально уніфікованими, тобто містити одні й ті ж або подібні обтяжуючі обставини. Аксіомам, презумпціям та фікціям в кримінальному праві була присвячена доповідь доктора юридичних наук, професора Л.Л. Круглікова. На прикладі взаємозв’язку злочину та покарання доповідач прийшов до висновку про те, що в деяких ситуаціях досить важко розмежувати ці категорії в кримінальному праві. Так, зазначив Л.Л. Кругліков, в історії розвитку кримінального права досить довгий час вважалося аксіоматичним положення, відповідно до якого за злочин неминуче слідує покарання. В ХІХ столітті, разом із поступовим запровадженням інституту умовного засудження, взаємозв’язок злочину та покарання втратив свою аксіоматичність та набув характеру презумпції. Л.Л. Кругліков зауважив, що сьогодні в Російській Федерації лише до ⅓ осіб, що вчинили злочин, реально застосовується покарання. Якщо такий стан речей не виправити, зазначив доповідач, то на певному етапі розвитку кримінально правової науки можлива парадоксальна ситуація, коли виявиться фіктивність положення про те, що за злочином слідує покарання. У зв’язку з цим, Л.Л. Кругліков запропонував оптимізувати зв’язок "злочин – покарання", в тому числі й шляхом перегляду умов застосування умовного засудження. Цікавою була доповідь доктора юридичних наук, професора А.А. Музики, який висловив думки щодо спірних положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності". Проаналізувавши зміст зазначеної постанови, він зробив висновок, що розуміння інституту звільнення від кримінальної відповідальності має бути єдиним у кримінально-процесуальному і матеріальному праві. Вітчизняне законодавство у сфері застосування амністії здійснення помилування вирізняється недосконалістю, йому бракує системності, що негативно впливає на правозастосовну діяльність. Крім того, на думку А.А. Музики, аналізована постанова внутрішньо надзвичайно суперечлива, а також не узгоджена з чинним законодавством. Не в останню чергу виявлені види є наслідком того, що у постанові не використано рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. (справа щодо депутатської недоторканності). Також, А.А. Музика зауважив, що дану постанову варто було б приймати "у пакеті" з іншою постановою, – котра має бути присвячена роз'ясненню питань щодо застосування судами законодавства про звільнення від покарання. Вартою уваги та підтримки слід вважати пропозицію А.А. Музики ініціювати утворення Української асоціації кримінального права, яка б виступила професійним об’єднанням вітчизняних фахівців у галузі кримінального права. Кандидат юридичних наук, доцент В.В. Лень розглянув питання деінституціалізації примусових заходів медичного характеру. Він звернув увагу учасників конференції, що всі громадяни України, зокрема і з психічними вадами є членами громадянського суспільства й держава повинна про них всіляко дбати й гарантовано забезпечити їх права і свободи. Втім, на сьогодні слід відверто визнати умови перебування осіб в психіатричних закладах будь-якого виду передбачених ст. 94 КК України є вкрай жахливі. Політика деінституціалізації примусових заходів медичного характеру стала державною в багатьох європейських країнах. Вона супроводжувалася не тільки збільшенням різноманітності форм і засобів психіатричного обслуговування, але й децентралізацією або приближенням психіатричної допомоги до населення своєї держави. Основним змістом деінституціалізації примусових заходів медичного характеру є максимальне виведення душевнохворих (крім тих, які є небезпечними для себе і оточуючих) з психіатричних стаціонарів і заміна тривалого безумовно дезадаптуючого утримання різноманітними формами лікувально-профілактичної, медико-соціальної і соціально-правової допомоги амбулаторно або в полегшених умовах психіатричного стаціонару. Такі зміни в організації психіатричної допомоги в Україні, на думку доповідача, сприятиме асиміляції душевнохворих суспільством, їх адаптації за межами психіатричної установи, утворюватиме умови для виникнення всеохоплюючої, розгалуженої системи обслуговування (нові умови надання послуг нагляду, лікування; нові професійні ролі, а разом з тим нові знання і нові виміри у відносинах з пацієнтами) душевнохворих. Проблемам удосконалення процесуальної форми інституту звільнення від кримінальної відповідальності за кримінальним правом Республіки Білорусь присвятив свою доповідь В.М. Хомич. Він зазначив, що питання про співвідношення процесуальної форми звільнення від кримінальної відповідальності з принципом презумпції невинуватості залишається не вирішеним в науці кримінального права та процесу. На його думку, постанова суду про звільнення від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами повинна за юридичною силою (значенням) та структурою відповідати обвинувальному вироку. Необхідно, щоб різниця полягала лише в тому, що в резолютивній частині постанови про звільнення від кримінальної відповідальності постановляється рішення суду про відмову в засудженні обвинуваченого і в застосуванні відповідної санкції кримінального закону за вчинений ним злочин. Лише в такому випадку можна буде констатувати, що кримінально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності отримав адекватну його суті процесуальну форму. У рамках конференції працювало три секції: "Проблеми застосування та перспективи удосконалення Загальної частини Кримінального кодексу України", "Проблеми застосування та перспективи удосконалення Особливої частини Кримінального кодексу України" та "Досвід кримінально-правового регулювання у зарубіжних державах". Під час роботи пленарного та секційних засідань, внаслідок обговорення проблем, що піднімались учасниками конференції, було висловлено низку пропозицій щодо удосконалення чинного КК України. Зокрема, кандидат юридичних наук, доцент М.І. Хавронюк запропонував Загальну частину КК України доповнити кількома новими розділами: 1) про принципи кримінального права – найбільш загальні ідеї, які стосуються кримінального права у цілому; 2) про роз’яснення понять кримінального закону; 3) про загальні положення про кваліфікацію злочинів; 4) про загальні положення про кримінальну відповідальність та форми її реалізації; 5) про обставини, за яких особа не підлягає кримінальній відповідальності. Йдеться, зокрема, про смерть особи, яка вчинила злочин, декриміналізацію діяння тощо, а також про відсутність вимоги потерпілого чи іншої зацікавленої особи, як обставину, за якої особа не підлягає кримінальній відповідальності. Слід детально виписати усі положення про справи приватного обвинувачення. Зокрема, мають бути врегульовані питання щодо вирішення справи в ситуації, коли діяння вчинене обома сторонами, або коли діяння вчинене двома і більше співучасниками, а потерпілий вимагає сатисфакції лише від одного, строків подачі скарги та умов її відзиву. Усі ці питання стосуються саме матеріального кримінального права, але їх треба ретельно узгодити з процесуальним. Водночас, на його думку, із КК України необхідно виключити положення про екстрадицію та про передачу осіб для відбування покарання. Адже ці положення не є власно кримінально-правовими (більшість їх відноситься до сфери міжнародного, кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства), а їх сукупність створює нову підгалузь законодавства. Доктором юридичних наук, професором М.Й. Коржанським було запропоновано виключити із диспозицій статей 116, 123 та п. 7 ст. 66 КК України вказівку на стан сильного душевного хвилювання як конститутивну, кваліфікуючу обставину та обставину, що пом’якшує покарання та замінити її станом фізіологічного афекту. На думку доповідача, душевне хвилювання може бути викликане будь-якою несуттєвою подією, під час побутової сварки, відмовою, запізненням тощо. Обставиною, яка суттєво знижує можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, може бути лише фізіологічний афект – найпотужніший емоційний вибух, який призводить до суттєвих руйнацій, змін у психології винної особи, У стані фізіологічного афекту особа майже повністю втрачає здатність правильно оцінювати свою поведінку і керувати нею. Доктор юридичних наук, професор Є.В. Фесенко запропонував ч. 2 ст. 24 КК України викласти наступним чином: „Прямим є умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та бажала його вчинення, або усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання”. Це дало б змогу визначитись з формою та видом вини в злочинах з формальним складом. На думку кандидата юридичних наук, доцента В.М. Боровенка, частину загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, передбачених ст. ст. 45 – 49, 97 та 106 КК України, звести під спільний знаменник і розмістити в розділі звільнення від покарання або з’єднати із обставинами, які пом’якшують покарання (ст. ст. 45 - 48). Спеціальні ж види, зокрема, передбачені ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311 та ч. 3 ст. 369 мають бути передбачені безпосередньо у спеціальній кримінально-правовій нормі Загальної частини, приєднавши сюди і ч. 4 ст. 401. Амністія та помилування є лише видом звільнення від покарання чи його відбування, а тому має лишатися лише в „Розділі ХІІ. Звільнення від покарання та його відбування”. За наслідками розгляду окремих ознак поняття покарання доктором юридичних наук, професором В.К. Грищуком було запропоновано викласти ч. 1 ст. 50 КК в наступній редакції: „Покарання – це форма реалізації кримінальної відповідальності, найбільш суворий, крайній засіб державного примусу, який призначається і виконується згідно закону від імені держави вироком суду особі, визнаній винною у вчиненні злочину, і має особистісний характер, змістом якого є кара – позбавлення або (і) обмеження прав і свобод цієї особи, що породжує для засудженої особи особливий правовий статус – судимість”. Кандидатом юридичних наук, доцентом Т.О. Гончар було запропоновано викласти ст. 97 у наступній редакції: “Стаття 97. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, які передбачені частиною другою статті 105 цього кодексу. У разі ухилення неповнолітнього, який вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи за поданням спеціалізованого державного органу скасовуються судом і матеріали направляються для притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності”. Розглядаючи проблеми призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, кандидатом юридичних наук О.О. Дульським було запропоновано до статті 69 ”Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом” увести частину 2 такого змісту: “Більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, судом може бути призначене за вчинення будь-якого злочину, якщо винна особа в процесі оперативно-розшукової діяльності, досудового слідства чи судового розгляду справи виконувала спеціальне завдання, або в іншій формі активно сприяла викриттю організованої групи або злочинної організації, розкриттю вчиненого ними злочину(ів), притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню завданих збитків, усуненню заподіяної шкоди”. Ним же було запропоновано у статті 81 КК України “Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання“ частину 2 після слова “виправлення” доповнити словами: “а також виконував спеціальне завдання щодо попередження чи розкриття злочинної діяльності організованих груп, злочинних організацій, або в іншій формі активно сприяв їх викриттю, розкриттю вчиненого ними чи їх учасниками злочину(ів), притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню завданих збитків, усуненню заподіяної шкоди чи в іншій формі сприяв боротьбі з організованою злочинністю”. Також, після частини 3 цю ж статтю, на його думку, необхідно доповнити новими частинами 4 та 5 такого змісту: “4. Умовно-дострокове звільнення засудженої особи, яка виконувала спеціальне завдання щодо попередження чи розкриття злочинної діяльності організованих груп чи злочинних організацій, або в іншій формі активно сприяла боротьбі з організованою злочинністю, від відбування покарання може бути застосоване: 1) незалежно від фактичного відбуття призначеного судом строку покарання за вчинення такою особою, за винятком організатора злочинної групи чи організації, злочину невеликої чи середньої тяжкості, або за ненавмисне вчинення особливо тяжкого злочину, не поєднаного з насильством над потерпілим, чи тяжкого злочину, не пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків; “5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання до організаторів злочинної групи чи злочинної організації не застосовується”. Досліджуючи проблеми Особливої частини КК України, О.О. Дульським було запропоновано до статті 368 “Одержання хабара” необхідно ввести частину четверту, яку викласти в наступній редакції: “Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою, якщо вони вчинені організованою злочинною групою, або одержання хабара, від учасника організованої групи, злочинної організації”. Кандидат юридичних наук, доцент О.О. Дудоров запропонував викласти п.1 примітки до ст. 209 КК у такій новій редакції: “Під майном, що легалізується, треба розуміти майно, набуте внаслідок вчинення діяння, відповідальність за яке передбачено Кримінальним кодексом України (за винятком діянь, які відносяться до злочинів невеликої тяжкості, та діянь, передбачених ст. 207, ст. 212 і ст. 222 КК (в частині одержання пільг щодо податків)), або внаслідок вчинення за межами України діяння, яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за яке передбачено відповідальність Кримінальним кодексом України (за винятком діянь, фактичні ознаки яких охоплюються ст. 207, ст. 212, ст. 222 КК (в частині одержання пільг щодо податків), та діянь, за які в Україні передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання)”. Розглядаючи питання кримінально-правовому забезпеченню права людини на свободу, доктором юридичних наук, професором В.О. Глушковим було запропоновано ввести в Особливу частину КК України норму, що передбачала б кримінальну відповідальність за рабство. Існування такої норми, на його думку, є необхідним та відповідатиме взятим на себе Україною міжнародним зобов’язанням. Склад цього злочину відрізнятиметься від складу злочину, передбаченого ст. 149 КК України "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Аналіз правозастосовчої практики та сучасні кримінологічні реалії в сфері гірничих відносин, як зазначив кандидат юридичних наук, доцент І.М. Козьяков, дають підстави для висновку, що підвищити ефективність кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з незаконним видобутком корисних копалин, можна за рахунок зміни деяких підходів до її законодавчої регламентації. Зокрема, він пропонує виділити з тексту ст. 240 КК України в якості самостійного складу злочину таке суспільно небезпечне діяння, як незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення. Означений склад злочину слід розмістити, на його думку, в розділі VІІ "Злочини в сфері господарської діяльності". Кандидатом юридичних наук М.В. Карчевським, з метою відповідності національного законодавства Конвенції про кіберзлочинність, прийнятої в рамках Ради Європи 23 листопада 2001 року, з Додатковим протоколом, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобського характеру, вчинених через комп’ютерні системи, запропоновано диспозицію ч. 1 ст. 361 КК України сформулювати наступним чином: «Знищення, підробка, блокування комп’ютерних даних, спотворення процесу обробки інформації або порушення встановленого порядку її маршрутизації» Досліджуючи кримінально-правову охорону суспільних відносин у сфері виконання покарань, кандидат юридичних наук, професор О.Г. Колб запропонував викласти ст. 391 КК у такій редакції: «Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій засудженим, тобто умисна відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації, який мав право пред’явити таку вимогу, якщо така відмова була неодноразово або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі, вчинена з метою посягання на правосуддя, якщо такі дії привели до тяжких наслідків, - карається позбавлення волі на строк до трьох років». При цьому, зауважив О.Г. Колб, застосування у чинній ст. 391 КК України словосполучення «особою, яка відбуває покарання у вигляді обмеження волі або у виді позбавлення волі» є недоречним, оскільки відповідно до ст. 11 КВК України колонії, у яких відбувають покарання дорослі засуджені у виді обмеження волі або позбавлення волі, називаються виправними (відкритого або закритого типу), і зазначений термін у назві статті законодавцем вжито. Під тяжкими наслідками він пропонує розуміти таку матеріальну, моральну та іншу шкоду, що призвела до дезорганізації роботи виправних установ, тілесних ушкоджень або смерті інших засуджених, матеріальних збитків тощо. Враховуючи, що безпосереднім об’єктом даного злочину є встановлений порядок відбування засудженими кримінального покарання, який забезпечується службовою діяльністю персоналу УВП, визначення терміна «тяжкі наслідки» можна за аналогією взяти з примітки до ст. 364 КК України (розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності»).Усі ці, а також інші пропозиції скеровано до профільного Комітету Верховної Ради України. На завершення конференції прийнято відповідну резолюцію.

Опубліковано: Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛьвДУВС. – Вип. 2. – 2006. – С. 288-301.

Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби за законодавством деяких зарубіжних держав

Сенько М.М.

Норми, що встановлюють кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, є невід’ємною частиною військово-кримінального законодавства кожної держави. Як зазначає Б.О. Кирись, знання зарубіжного кримінального законодавства, його наукове осмислення дозволяє використати позитивний досвід інших держав і одночасно уникнути помилок при вирішенні відповідних питань у національному праві [1; 2]. Актуальність даної статті полягає в тому, що сучасні держави мають багатий досвід кримінально-правового регулювання порядку проходження військової служби. Вивчення цього досвіду, співставлення різних способів правового вирішення даного питання сприятиме удосконаленню національного кримінального законодавства. Проблемам кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби в науковій літературі не приділялось належної уваги. Як правило, ця тема розглядалась в процесі коментування кримінального законодавства, зокрема, М.І. Мельником, М.І. Хавронюком, С.І. Дячуком, В.К. Грищуком та іншими науковцями. Однак, на сьогоднішній день не існує жодного монографічного дослідження із зазначеної проблеми. Не приділялось уваги в літературі й питанню відповідальності за досліджуваний злочин за законодавством зарубіжних держав. Метою статті є вивчення особливостей кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби за Законом про Армію [3], Керівництвом по військовому праву [4], Законом про Резерв Збройних Сил [5] Великобританії, Єдиним кодексом військової юстиції США [6], Кодексом військової юстиції Франції [7], Військово-кримінальним законом ФРН [8], Кримінальними кодексами Російської Федерації [9], КНР [10], Швеції [11], Данії [12], Республіки Болгарія [13], Естонської республіки [14], Азербайджанської Республіки [15], Республіки Казахстан [16] та Кримінальним законом Латвійської республіки [17]. Основою законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби, у Великобританії є норми, передбачені в Законі про Армію [3]. Стаття 38 цього закону передбачає кримінальну відповідальність за самовільну відсутність. Формулюючи поняття цього злочину, законодавець передбачає дві його форми: самовільне ухилення і неправомірне залишення свого корабля. При цьому, в Законі про Армію відсутня вказівка тривалість ухилення від військової служби. Згідно роз’яснень до ст. 38 Закону про Армію [3], що містяться в Керівництві по військовому праву [4], кримінальній відповідальності за цей злочин підлягають особи, що ухиляються понад одну добу. Покаранням за цей злочин передбачено позбавлення волі, законодавчо не обмежено певним строком. Суд може застосувати також й інше будь-яке менш суворе покарання, що передбачено Законом про Армію [3]. Дезертирством, відповідно до ст. 37 Закону про Армію, є самовільне залишення (чи неповернення) у своє військове формування, на корабель чи до місця служби з наміром назавжди ухилитися від військової служби. Покарання за цей злочин передбачено таке ж, як і за самовільну відсутність. Строк ухилення від військової служби при дезертирстві не встановлений та значення для кваліфікації не має. Закон про Резерв Збройних Сил передбачає кримінальну відповідальність резервістів та представників Територіальної Армії за самовільне неприбуття для несення постійної служби, тренувань та зборів тощо без поважних причин (ст. 73 та 106 Закону про Резерв Збройних Сил) [5]. Ці діяння, в залежності від обставин, кваліфікуються як дезертирство або як самовільна відсутність. Закон про Резерв Збройних Сил передбачає кримінальну відповідальність за різноманітні способи підбурення та пособництва до вчинення самовільної відсутності чи дезертирства (ст. 74, 107 цього закону). Цікавим є положення про кримінальну відповідальність за діяння будь-якої особи, яка імітує дезертира чи самовільно відсутнього резервіста армії або авіації з метою дати останньому можливість ухилитися від проходження служби (ст. 75 Закону про Резерв Збройних Сил). В США відповідальність за військові злочини передбачена Єдиним кодексом військової юстиції США [6]. Цей нормативний акт встановлює відповідальність за дезертирство (ст. 85 Кодекса), самовільну відлучку (ст. 86 Кодекса) та неявку в строк (ст. 87 Кодекса). Відповідальності за дезертирство підлягає будь-який військовослужбовець, який без відповідного дозволу залишає місце служби, установу чи місце виконання службових обов’язків з наміром взагалі ухилитися від військової служби, уникнути небезпечних обов’язків служби або ухилитися від виконання важливого завдання чи служби. Крім того, відповідальності за дезертирство підлягає військовослужбовець, що без правильно оформленого звільнення з військової служби поступає на іншу службу або будь-який офіцер збройних сил, який, запропонувавши свою відставку і не переконавшись, що вона прийнята, залишає своє місце служби чи припиняє виконувати обов’язки по службі без відповідного на те дозволу з наміром взагалі ухилитися від служби. Покарання за вчинення цього злочину є позбавлення волі на строк до п’яти років. Самовільною відлучкою та неявкою в строк в США, відповідно до ст.ст. 86, 87 Єдиного кодексу військової юстиції США, вважається тимчасове ухилення від військової служби [6]. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується тим, що суб’єкт має намір лише деякий час перебувати поза межами місця служби і бажає повернутися до виконання службових обов’язків. Мінімальний строк кримінально караної самовільної відлучки чи неявки становить три доби. Крім того, кримінально карана самовільна відлучка диференціюється в залежності від строку ухилення від військової служби: від 3 до 30 діб та понад 30 діб. У Франції, відповідно до ст. 398 Кодексу військової юстиції, будь‑яке самовільне залишення військової частини або місця служби, вважається дезертирством [7]. В основу визначення дезертирства покладено формальну ознаку – строк відсутності військовослужбовця в частині. Дезертирами в мирний час вважаються: 1) після шести днів відсутності будь-який військовослужбовець, який без дозволу військового командування відсутній на місці служби; 2) військовослужбовець, який виконував обов’язки поза місцем служби самостійно і після виконання завдання через 15 днів не прибув у частину чи підрозділ, на базу чи в казарму; 3) військовослужбовець, який без дозволу відсутній на момент відправлення на військовому кораблі чи повітряному судні, до якого він приписаний чи на борту якого він повинен перебувати у зв’язку з виконання службових обов’язків. Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до трьох років. Кодекс військової юстиції Франції диференціює відповідальність за дезертирство, вчинене: на території країни (ст. 398‑400 Кодексу); поєднане з втечею за кордон (ст. 401-407 Кодекса); у військовий час чи на території, де оголошено надзвичайний стан (ст. 399, 407 Кодексу); з приєднанням до озброєної банди (ст. 408 Кодексу); з переходом на бік ворога (ст. 409 Кодексу); в обстановці, коли існує реальна небезпека потрапити у полон чи під час ведення бою (ст. 410-411 Кодексу); двох або більше осіб (ст. 400 Кодексу); зі зброєю в руках (ст. 406 Кодексу) [7]. У Німеччині відповідальність за військові злочини передбачена Військово-кримінальним законом ФРН [8]. Відповідно до § 16 цього закону, дезертиром є військовослужбовець, який самовільно залишив свій підрозділ чи місце служби з метою взагалі ухилитися від проходження військової служби, незалежно від строку ухилення. Військово-кримінальний закон ФРН також встановлює, що на кваліфікацію діяння не впливає, коли воно було вчинене – на початку проходження військової служби чи в кінці. Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до п’яти років. Однак, якщо дезертир затриманий протягом місяця з дня залишення служби і висловлює бажання дослужити строк військової служби до кінця, суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років. Параграф 15 Військово-кримінального закону ФРН встановлює кримінальну відповідальність за самовільну відлучку. Самовільною відлучкою в Німеччині вважається тимчасове ухилення військовослужбовця від служби шляхом залишення підрозділу чи неявки на службу строком понад три доби. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується відсутністю наміру взагалі ухилитися від військової служби. Покарання за цей злочин передбачено у виді позбавлення волі на строк до трьох років. Кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає відповідальність за самовільне залишення частини або місця служби (ст. 337 Кодексу) та дезертирство (ст. 338 Кодексу) [9]. Самовільне залишення частини або місця служби диференціюється в залежності від виду військової служби, на якій перебуває винний та від тривалості ухилення. Так, для військовослужбовців, що проходять військову службу за призовом, Кримінальний кодекс РФ розрізняє самовільне залишення частини або місця служби чи неявку в строк без поважних причин на службу тривалістю від двох до десяти діб, від десяти діб до одного місяця та понад місяць. Кваліфікуючою ознакою є самовільне залишення частини або місця служби військовослужбовцем, що відбуває покарання в дисциплінарній військовій частині. Для усіх інших військовослужбовців розрізняється самовільне залишення частини або місця служби чи неявка в строк на службу тривалістю від десяти діб до одного місяця та понад місяць. Покарання за вчинення цього злочину диференціюються в залежності від тривалості ухилення від військової служби. Так, за ухилення військовослужбовця за призовом від військової служби тривалістю від двох до десяти діб може бути призначено покарання у виді арешту на строк до шести місяців чи тримання в дисциплінарній військовій частині на строк до одного року. За ті ж дії, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання в дисциплінарній військовій частині, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років. За самовільне залишення частини або місця служби чи неявку в строк без поважних причин на службу тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинене військовослужбовцем, який проходить службу за призовом чи по контракту, суд може призначити покарання у виді обмежень по військовій службі на строк до двох років, або тримання в дисциплінарній військовій частині на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років. За ті ж діяння, тривалістю понад один місяць, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років. Дезертирством, відповідно до ст. 338 Кримінального кодексу РФ, є самовільне залишення частини або місця служби з метою ухилитися від проходження військової служби, а також неявка з цією ж метою на службу. Тривалість ухилення військовослужбовця від служби для кваліфікації діяння значення немає. Покаранням за вчинення цього злочину є позбавлення волі на строк до семи років. Кваліфікуючими ознаками є дезертирство зі зброєю, за попереднім зговором групою осіб, а також організованою групою. В такому випадку передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до десяти років. Цікавою новинкою є примітки до ст.ст. 337 та 338 Кримінального кодексу РФ. Згідно цих приміток, військовослужбовець, який вперше вчинив самовільне залишення частини або місця служби чи дезертирство, передбачене ч.1 ст. 338 КК РФ, може бути звільненим від кримінальної відповідальності, якщо цей злочин був вчинений внаслідок збігу тяжких обставин. Кримінальний кодекс КНР не передбачає відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби [10]. Стаття 435 цього закону встановлює, що дезертирством є залишення місця служби або неявка на службу з метою взагалі ухилитися від військової служби. Однак, кримінальна відповідальність за цей злочин встановлена лише при наявності обставин, що обтяжують покарання. В такому випадку покарання встановлено у виді позбавлення волі на строк до трьох років або арешт. У випадку відсутності обставин, що обтяжують покарання, винний підлягає дисциплінарній відповідальності. Будь-яке дезертирство у воєнний час карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Стаття 435 Кримінального кодексу КНР встановлює, що суб’єктами військових злочинів, в тому числі й дезертирства, можуть бути й цивільні кадри збройних сил та поліції (особи, що носять військову форму, але не мають військових звань). Відповідно до ст. 1 глави 21 Кримінального кодексу Швеції, відповідальність за військові злочини застосовується лише у тому випадку, коли Швеція перебуває у стані війни [11]. Військовослужбовець, який ухиляється від служби після оголошення воєнного стану, є дезертиром незалежно від строку ухилення. Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до двох років. Якщо винний ухилявся в ході бойових дій або у зв’язку з бойовими діями чи перейшов на бік ворога, злочин є тяжким. У такому випадку за його вчинення передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до десяти років або пожиттєво (ст. 7 глава 21 Кодексу). У Данії будь-яка особа, що ухиляється від військової служби чи переконує або допомагає військовослужбовцю ухилитися від військової служби або підбурює до непокори офіційним наказам, підлягає штрафу або позбавленню волі на строк до двох років. Якщо ці ж діяння вчинені у воєнний час або під час загрози війни, строк позбавлення волі зростає втричі (§ 127 Кримінального кодексу Данії) [12]. Кримінальний кодекс Республіки Болгарія диференціює самовільне залишення військової частини або місця служби в залежності від строку ухилення, а також від мети [13]. Так, ухилення військовослужбовця на строк від однієї до трьох діб або хоч і менше однієї доби, але вчинене систематично, групою осіб чи раніше засудженою особою, карається позбавленням волі на строк до двох років (ст. 380 Кодекса). Ухилення від військової служби на строк понад три доби, або на строк від однієї до трьох діб, але вчинене систематично, повторно або групою осіб, карається позбавленням волі на строк до п’яти років (ст. 381 Кодекса). Самовільне залишення військової частини з наміром назавжди ухилитися від служби, незалежно від строку ухилення, карається позбавленням волі на строк від одного до восьми років (ст. 382 Кодекса). Цікаво, що Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, який відповідає складу дезертирства в кримінальному праві України. Згідно ст. 250 Кримінального кодексу Естонської республіки, самовільною відлучкою є залишення військової частини або місця служби або неявка в строк на службу тривалістю понад три доби [14]. При вчиненні цього злочину передбачено покарання у виді арешту. Ті ж діяння, вчинені під час надзвичайного чи воєнного стану, передбачають покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років. Відповідно до ст. 251 цього закону, самовільне залишення частини або місця служби в бойовій обстановці, незалежно від його тривалості, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років. Кримінальний закон Латвійської республіки передбачає відповідальність за самовільну відлучку (ст. 332 Закону) та дезертирство (ст. 333 Закону) [17]. Самовільною відлучкою є залишення військовослужбовцем військової частини або місця служби, а також неявка без поважних причин на службу тривалістю понад одну добу, але не більше трьох діб, або хоч і менше однієї доби, але вчинене повторно протягом трьох місяців. Покаранням за вчинення цього злочину є арешт. Самовільна відлучка тривалістю понад три доби карається позбавленням волі на строк до трьох років, а у воєнний час або в бойовій обстановці – позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також неявка з цією ж метою на службу. Покаранням за дезертирство є позбавлення волі на строк до п’яти років, а у воєнний час або в бойовій обстановці – від п’яти до десяти років. Кримінальний кодекс Азербайджанської Республіки диференціює самовільне залишення військової частини або місця служби в залежності від строку ухилення та категорії військовослужбовця, який вчиняє злочин [15]. Так, відповідно до ст. 333 цього закону, самовільне залишення військової частини або місця служби, а також неявка в строк без поважних причин на службу тривалістю понад три доби, але не більше десяти діб, або хоч і менше трьох діб, але повторно протягом шести місяців, вчинене військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом, карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року. Ті ж діяння, тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинені військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом чи за контрактом, карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років. Самовільне залишення частини особою офіцерського складу та неявка в строк без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинене повторно протягом року, карається обмеженнями по військовій службі на строк до двох років або позбавленням волі на строк до двох років. Самовільне залишення військової частини або місця служби, вчинене будь-яким військовослужбовцем на строк понад місяць, але не більше трьох місяців, карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Це ж діяння, вчинене військовослужбовцем, який відбуває покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, а також у воєнний час або в бойовій обстановці, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Відповідно до ст. 334 Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. Кримінальний кодекс Республіки Казахстан не передбачає відповідальності за дезертирство [16]. Самовільне залишення військової частини або місця служби диференціюється за строками ухилення та категорією військовослужбовця, який вчиняє злочин. Намір взагалі чи тимчасово ухилитися від військової служби для кваліфікації значення немає. Відповідно до ст. 372 цього закону, самовільне залишення військової частини або місця служби та неявка в строк на службу понад дві доби, але не більше десяти діб, вчинене військовослужбовцем, що проходить військову службу за призовом, карається арештом до шести місяців або триманням в дисциплінарному батальйоні до одного року. Ті ж діяння, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання у дисциплінарному батальйоні, караються позбавленням волі на строк до двох років. Самовільне залишення військової частини або місця служби чи неявка вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинене військовослужбовцем за призовом чи контрактом, карається обмеженнями по військовій службі або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років чи позбавленням волі на строк до трьох років. Ті ж діяння, тривалістю понад один місяць, або менше одного місяця, але більше десяти діб, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання в дисциплінарному батальйоні, караються позбавленням волі на строк до п’яти років. Самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу, вчинене у воєнний час караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років, а в бойовій обстановці – від трьох до п’ятнадцяти років. Отже, невід’ємною частиною кримінального законодавства кожної країни є норми, що встановлюють відповідальність військовослужбовців за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби. В залежності від юридичних технологій, що застосовуються в тій чи іншій країні, належності національної системи права до цієї чи іншої правової сім’ї, а також місця збройних сил у політичній системі суспільства, кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані із самовільним залишенням військової частини або місця служби, передбачається або військово-кримінальними законами (США, Франція, ФРН), або розділом про злочини військовослужбовців у законах про організацію дисципліни в різних видах військ (Великобританія), або розділом про військові злочини кримінальних кодексів (законів) держав (КНР, Швеція, Данія, Республіка Болгарія, Естонська республіка, Латвійська республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Казахстан). В різних країнах по-різному оцінюється характер суспільної небезпеки злочинів, пов’язаних із залишенням військової служби. Так, Кримінальний кодекс КНР передбачає кримінальну відповідальність лише за дезертирство з обставинами, що обтяжують покарання. Винний, який вчинив дезертирство, тобто залишення місця служби або неявка на службу з метою взагалі ухилитися від військової служби, при відсутності таких обставин, підлягає, за Кримінальним кодексом КНР, лише дисциплінарній відповідальності. Не передбачено кримінальної відповідальності й за залишення місця служби чи неявку на службу без ознак дезертирства, тобто наміру взагалі ухилитися від військової служби. Кримінальний кодекс Швеції встановлює відповідальність за військові злочини та, зокрема, за ухилення від військової служби, лише тоді, коли Швеція перебуває у стані війни. В мирний час військовослужбовці взагалі не підлягають кримінальній відповідальності за злочини, пов’язані із залишенням військової служби. І навіть після оголошення воєнного стану, покаранням за вчинення дезертирства є позбавлення волі на строк лише до двох років. В цей же час, у Великобританії, відповідно до ст. 38 Закону про Армію та роз’яснень до неї, що містяться в Керівництві по військовому праву, будь-яка особа, що ухиляється від військової служби понад одну добу, може бути піддана покаранню у виді позбавлення волі, законодавчо не обмеженого жодними строками. Також позбавленням волі на строк до трьох років, відповідно до § 15 Військово-кримінального закону ФРН, карається самовільна відлучка, тобто тимчасове ухилення військовослужбовця від служби шляхом залишення підрозділу чи неявки на службу строком понад три доби. Також за різними критеріями проводиться розмежування між суміжними злочинами, пов’язаними із самовільною відсутністю на службі. Так, відповідно до Закону про Армію та Закону про Резерв Збройних Сил Великобританії, Єдиного кодексу військової юстиції США, Військово-кримінального закону ФРН, Кримінального кодексів Російської Федерації, КНР та Кримінального закону Латвійської республіки, самовільне залишення військової служби чи неявка на службу з метою взагалі ухилитися від неї, є дезертирством. Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, що відповідає складу дезертирству. Відповідно до Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. У Франції, відповідно до Кодексу військової юстиції, будь-яке самовільне залишення військової частини або місця служби, є дезертирством. В основу визначення дезертирства покладено формальну ознаку – строк відсутності військовослужбовця в частині. У Швеції будь-який військовослужбовець, який ухиляється від військової служби після оголошення стану війни, є дезертиром незалежно від строку ухилення (ст. 7 глави 21 Кримінального кодексу Швеції). Самовільне залишення військової частини або місця без наміру взагалі ухилитися від військової служби, відповідно до Єдиного кодексу військової юстиції США, Військово-кримінального закону ФРН, Кримінального закону Латвійської республіки називається самовільною відлучкою. У Великобританії цей злочин називають самовільною відсутністю. В Росії – самовільним залишенням частини або місця служби. Кримінальний кодекс Естонської республіки самовільною відлучкою називає залишення військової частини чи місця служби або неявку на службу на строк понад три доби, незалежно від того, мав винний чи не мав наміру взагалі ухилитися від військової служби. Не проводять розмежування за наміром взагалі чи на деякий час ухилитися від військової служби між злочинами, пов’язаними із залишення військової частини або місця служби, й Кримінальні кодекси Данії та Республіки Казахстан. Прагнення України стати європейською державою вимагає подальшого вивчення зарубіжного законодавства з метою використання позитивного досвіду інших держав. Це повною мірою стосується кримінальної відповідальності за військові злочини, зокрема, за самовільне залишення військової частини або місця служби. У зв’язку з цим, перспективними є подальші дослідження цієї проблеми. ______________________ 1. Кирись Б.О. Громадські роботи як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – № 3-4 (7-8). – с. 199-206. 2. Кирись Б. Обмеження по військовій службі як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2004. – Вип. 40. – С. 325-333. 3. Army Act., 1955 // The public general acts and church assembly measures of 1955. – Chapter 18. – London: HMSO, 1956. – Р. 458-576. 4. Manual of Military Law. – London: HMSO, 1965. – para. 9(d). – 1089 р. 5. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии): Сборник законодательных материалов / Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1999. – 346 с. 6. Title 10, United States code. Armed forces. – Chapter 47: Uniform Code of military justice. – Wash., 1985. – P. 160-223. 7. Code de procédure pénale. Code de justice militaire. – 43 éd. – Paris: Dalloz, 2002. – 1884 р. 8. Wehrstrafgesetz (WSTG). Vom 24. Mai 1974. {BGBI I 1213}. Disziplinar-und Strafrecht der Bundeswehr. 8 Auflage, 1978. – 890 s. 9. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Х.Л. Ахметшин, О.Л. Дубовик, С.В. Дьяков и др.; Под ред. Ю.М. Скуратова, В.М. Лебедева. – 2-е изд. – М.: Норма-Инфра-М, 1998. – 815 с. 10. Уголовный кодекс Китайской народной Республики / Науч. ред. и предисловие А.И. Коробеев; Пер. с китайского Д.В. Вичикова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 303 с. 11. Уголовный кодекс Швеции / Науч. ред. и предисловие Н.Ф. Кузнецовой, С.С. Беляева; Пер. со шведского и английского С.С. Беляева. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 320 с. 12. Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. и предисловие С.С. Беляева; Пер. с датского и английского С.С. Беляева, А.Н. Рычевой. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 230 с. 13. Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. А.И. Лукашова. Предисловие Й.И. Айдарова; Пер. с болгарского Д.В. Милушева и А.И. Лукашова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 298 с. 14. Уголовный кодекс Эстонской республики / Науч. ред. и перевод с эстонского В.В. Запевалова; Предисловие Н.И. Мацнева. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 262 с. 15. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / Науч. ред. и предисловие И.М. Рагимова; Перевод с азербайджанского Б.Э. Аббасова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 325 с. 16. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Науч. ред. и предисловие И.И. Рогова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 466 с.Уголовный кодекс Латвийской республики / Науч. ред. и предисловие А.И. Лукашова и Э.А. Саркисовой; Перевод с латвийского А.И. Лукашова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 313 с.

Опубліковано: Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛЮІ МВС України. – Вип. 3. – 2005. – С. 13-23.

Про об’єктивну сторону складу злочину "Погроза або насильства щодо працівника правоохоронного органу"

Сенько М.М., Беленок В.П.

Постановка проблеми. На початку 90-х років надзвичайно гострою постала проблема правової охорони працівника правоохоронного органу. Не в останню чергу це пов’язується зі зростанням кількості насильницьких злочинів, що вчинялися проти працівників правоохоронних органів або їхніх близьких родичів саме у зв’язку з виконанням цими працівниками своїх службових обов’язків. Зрозуміло, що в процесі забезпечення правової охорони правоохоронної діяльності, провідна роль повинна відводитися її кримінально-правовому захисту. Очевидним у даному контексті є існування в системі Особливої частини КК України норми, що передбачає кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу – це, відповідно, ст. 345 Кодексу. Зважаючи на те, що при виявленні конкретного злочину ми в першу чергу зустрічаємо його зовнішній прояв, тобто об’єктивну сторону, природно, що даний елемент досліджуваного складу злочину не міг залишитися поза нашою увагою Актуальність досліджуваної проблематики полягає в потребі практичного застосування наведеної вище норми КК України органами дізнання, досудового слідства та суду. Саме цим і зумовлюється гостра необхідність її викладення у якомога повнішій та доступнішій формі. Так, за даними статистики МВС України, протягом 2006 року, було зареєстровано 571 злочин та перебувало у провадженні 639 кримінальних справ у зв’язку з розслідуванням злочинів, відповідальність за які передбачена ст. 345 КК України. Тим не менше, проблеми об’єктивної сторони складу злочину погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу і надалі не знаходять свого однозначного вирішення як в теорії так і на практиці. Стан дослідження проблеми. Окремі аспекти кримінально-правового захисту працівника правоохоронного органу досліджувалися значною групою як вітчизняних так і зарубіжних вчених. До таких належать: Ф.Н. Аббасов, Г.А. Агаєв, В.Р. Айб, А.Ф. Бантишев, А. Брагіна, Н.І. Вєтров, В.Т. Дзюба, П.С. Єлізаров, І.Є. Ніконов, М.П. Журавльов, П.В. Замосковцев, С.М. Корабельников, В.М. Короленко, С. Мальков, В.М. Мамчур, В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, В.В. Полухін, А.В. Савченко, Л.В. Терещенко, В.С. Ткаченко, М.І. Хавронюк, А.В. Шабанов, Н.В. Шепелева, А.В. Шрамченко, С.А. Яковлева та інші. Однак особливу увагу варто звернути на роботу В.І. Осадчого: „Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності” [6], яка стала першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, де було висунуто і обґрунтовано низку положень, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики. До цього, дана проблематика, здебільшого, висвітлювалася в контексті дослідження злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; кримінально-правової характеристики злочинів проти правоохоронної діяльності або коментування чинного кримінального законодавства. Попри все це, зазначені вище норми потребують постійного удосконалення. Досягти цього можливо за рахунок ретельного дослідження усіх складів злочинів проти правоохоронної діяльності. А саме: здійснити порівняльно-правовий аналіз із аналогічними складами злочинів за законодавством зарубіжних країн, дослідити суміжні склади злочинів, встановити об’єктивні та суб’єктивні ознаки конкретних складів злочинів та підтвердити або заперечити доцільність існування таких норм взагалі, чи, приміром, запропонувати викласти їх в іншій редакції. З цією метою нами було розглянуто деякі, на нашу думку, найбільш актуальні, проблеми об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу”. Основним завданням ми визначили пошук прогалин у діючій системі кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності за кримінальним законодавством України та внесення вмотивованих пропозицій щодо їх усунення. Виклад основного матеріалу. На нашу думку, слід звернути увагу на те, що поняття об’єктивної сторони злочину та об’єктивної сторони складу злочину в літературі вживаються як рівнозначні. Однак вони не є тотожними, оскільки не є тотожними поняття складу злочину та злочину. Об’єктивна сторона складу злочину є сукупністю об’єктивних ознак, що містяться у диспозиції певної окремо визначеної кримінально-правової норми. В той же час об’єктивна сторона злочину характеризує сукупність об’єктивних ознак, притаманних виключно для конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого певною особою, у визначений час в конкретному місці. Визначення поняття об’єктивної сторони складу злочину є надзвичайно важливим. Воно відіграє визначальну роль при встановленні переліку та змісту ознак об’єктивної сторони конкретного складу злочину. У зв’язку з цим, в межах даного дослідження ми вирішили звернутися до понятійного апарату, що є типовим в наш час для науки кримінального права. Серед науковців-криміналістів досить поширеним є визначення об’єктивної сторони складу злочину як зовнішнього прояву злочину, котрий характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечним наслідком, причинним зв’язком між діянням і наслідком, часом, місцем, способом, знаряддям, обстановкою та засобами вчинення злочину [1, 103]. В.Н. Кудрявцев вкладає в зміст об’єктивної сторони складу злочину механізм суспільно небезпечного та протиправного посягання, досліджуваного з точки зору зовнішніх форм його розвитку та негативного впливу на охоронювані законом суспільні відносини. Таким чином він включає до вказаної категорії зовнішню сторону суспільно небезпечного діяння, спричинювані ним (діянням) зміни в оточуючій дійсності, в тому числі і заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам [2, 11]. Значення досліджуваного елементу складу злочину як для кваліфікації так і при кримінально-правовому розмежуванні погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від суміжних злочинів переоцінити важко. На думку Г.В. Тимейка, значення об’єктивної сторони складу злочину є надзвичайно відчутним у процесі кваліфікації суспільно небезпечного діяння та визначається цілим комплексом взаємопов’язаних між собою чинників. Це, зокрема, те, що в межах конкретного складу злочину вона є об’єктивним підґрунтям кримінальної відповідальності, слугує критерієм відмежування даного злочинного діяння від інших злочинів або проступків, має важливе значення для кваліфікації, істотно впливає на оцінку ступеня суспільної небезпеки злочину та особи винного [3, 15-19]. Ми не можемо не погодитися із даним твердженням, оскільки при відмежуванні складу злочину погрози або насильства від суміжних складів злочинів, таких, наприклад, як склади злочинів, передбачені ст. ст. 342, 343, 344, 346, 348, 349, 350 КК України, стає очевидним, що і об’єкти, і суб’єкти в даних складах злочинів є надзвичайно схожими між собою. У такому випадку об’єктивна сторона складу злочину відіграє неабияку роль. Вона слугує критерієм кримінально-правового розмежування та, безперечно, впливає на кваліфікацію. Стаття 345 КК України встановлює відповідальність за: погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 1 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 2 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 3 ст. 345; перераховані вище дії, вчинені організованою групою – ч. 4 ст. 345 Кодексу. У зв’язку з тим, що нами досліджуються лише деякі проблеми об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, які не охоплюють вчинення даного злочину організованою групою, пропонуємо обмежитися дослідженням змісту диспозицій лише ч.ч. 1-3 ст. 345 КК України. Отже ч. 1 ст. 345 КК України передбачає кримінальну відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. За своєю конструкцією даний склад є формальним. У системі Особливої частини КК України наявно приблизно тридцять статей, в яких погроза є конститутивною або кваліфікуючою ознакою. В нашому випадку, вказана об’єктивна ознака утворює самостійний склад злочину. Науковці по-різному визначають погрозу. Так, наприклад, В.К. Грищук визначає погрозу як висловлення реального наміру заподіяти особі або її близьким фізичну, майнову або моральну шкоду. При чому, залежно від форми виразу вона може бути словесною, письмовою, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї), інших дій, спрямованих на примушування особи до виконання поставлених винним вимог [4, 150]. В.С. Батиргареєва, характеризуючи психічне насильство при розбої, уявляє погрозу як психічний вплив злочинця на волю і свідомість потерпілого без фактичного застосування фізичного насильства [5, 19]. В.І. Осадчий вкладає в поняття погрози насильством можливість вчинення злочинного впливу на потерпілого від заподіяння фізичного болю до спричинення йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавлення можливості обирати місце перебування на свій розсуд [6, 135-136]. Як бачимо, для кожного складу злочину, об’єктивною ознакою якого є погроза, характерні певні особливості. Тим не менше дане поняття містить такі ознаки, які було б просто неприпустимо заперечувати. Вони наявні в переважній більшості наукових визначень та майже завжди виникають у свідомості особи при спробі ідентифікації певних дій як погрози. Погроза – це виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремій особі або громадським інтересам [7, 594]. Особливість досліджуваного складу злочину полягає в тому, що погроза, як об’єктивна ознака, утворює самостійний склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 345 КК України, лише при наявності юридичної конструкції „у зв’язку з виконанням службового обов’язку працівником правоохоронного органу”. За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством або знищення майна утворює два самостійні склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за ст. 129 або ст. 195 КК України, відповідно – це „погроза вбивством” та „погроза знищення майна”. На це ж звертає свою увагу і п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів”. Так, в ній, зокрема, йдеться про те, що кваліфікація за статтями, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти правоохоронних органів, повинна відбуватися лише за умови виконання працівником правоохоронного органу службового обов’язку. Якщо ж дії винного були реакцією на незаконні діяння працівника правоохоронного органу або викликані особистими неприязними стосунками, не пов’язаними з виконанням потерпілим своїх обов’язків, вчинене, за наявності для цього підстав, потрібно кваліфікувати як злочин проти особи або власності [8, 166]. У випадку зі складом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, погроза вбивством, насильством або ж знищенням чи пошкодженням майна, як і в інших випадках, може здійснюватися словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також за допомогою технічних засобів й інших дій [9, 17; 6, 139]. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози, одним із вищезазначених способів, до відома потерпілого. Характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення. Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. На цю умову звертає свою увагу переважна більшість авторів. Тим не менше, у п. 10 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою [8, 170]. Очевидним є прагнення законодавця надати працівникові правоохоронного органу та його близьким родичам підвищеного ступеню захисту. Проте у випадку, коли погроза не є реальною, потерпілому не спричиняється шкода, а відтак і суспільним відносинам шкода не заподіюється. На нашу думку, дане діяння не може визнаватися злочином. При кваліфікації зазначених вище дій як злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України нехтуються принципи кримінальної відповідальності. Відтак вважаємо існування у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р., №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” наявного роз’яснення підстав кваліфікації погрози необґрунтованим і таким, що суперечить положенням кримінального права та може призвести до притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб. Отже погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів і інших дій. Обов’язково повинна бути дійсною й реальною для її сприйняття потерпілим. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата. Дещо незрозумілою для нас є назва ст. 345 Кодексу: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу”. Ми вважаємо, що поняття погроза та насильство не можуть бути розчленовані та протиставлені між собою. На наше переконання така позиція законодавця є не зовсім коректною по відношенню до загальнотеоретичних основ, напрацьованих протягом багатьох років. Адже, як відомо, важко заперечити той факт, що погроза є одним із видів психічного насильства, яке, в свою чергу, перебуває у нерозривному зв’язку із загальною категорією насильства. Крім того, в найменуванні ст. 345 КК України, на відміну від диспозиції цієї статті, не зазначено, що насильство може бути заподіяне й близькому родичеві працівника правоохоронного органу. Склади злочинів, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 345 КК України, є злочинами з матеріальними складами, а відтак, для них характерним є настання певних суспільно небезпечних наслідків в результаті протиправного діяння винної особи. Ці наслідки перебувають у нерозривному причинному зв’язку з діянням та носять суспільно небезпечний характер. До таких, зокрема, належать: заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження – це ч. 2 та ч. 3 ст. 345 КК України, відповідно. Виходячи із назви ст. 345 Кодексу: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу”, та проводячи аналогію зі змістом, що викладено у диспозиції ч. 1 ст. 345 КК України, приходимо до висновку, що об’єктивна сторона складів злочинів, передбачених ч. 2 і ч. 3 ст. 345 Кодексу полягає у фізичному насильстві. На думку В.О. Навроцького, в теорії кримінального права не досягнуто однозначності в тлумаченні поняття „насильство” [10, 10]. Ми цілком погоджуємося з даним твердженням. Тому при розгляді даного питання нами було взято за основу одне з найбільш загальних понять насильства. На нашу думку, найбільш прийнятним визначенням насильства є розуміння його як умисного фізичного чи психічного впливу однієї особи на іншу, проти її волі, що спричиняє цій особі фізичну, моральну, майнову шкоду або містить у собі загрозу заподіяння зазначеної шкоди зі злочинною метою. Такий вплив на особу здійснюється вчиненням певних умисних діянь [7, 68]. Ми вважаємо, що з об’єктивної сторони злочини, передбачені частинами 2, 3 ст. 345 КК України, характеризується дією, наслідками (заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близь­ким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близь­ким родичам тяжкого тілесного ушкодження), причинним зв’язком між дією та наслідком. В.І. Осадчий звертає свою увагу і на те, що юридична конструкція “у зв’язку з виконанням працівником правоохоронного органу службових обов’язків” з об’єктивної сторони вказує на час вчинення злочину [6, 129]. Якщо говорити про зміст насильства, передбаченого ст. 345 КК України, то варто звернути увагу на те, що дана категорія не включає в себе вбивство та знищення майна [11, 109]. Відповідальність за ці діяння встановлена іншими кримінально-правовими нормами. Із змісту ст. 345 КК України також випливає, що у даному складі злочину насильство не включає в себе погрозу та інше психічне насильство, тобто під насильством законодавець розуміє лише фізичне насильство. Як уже зазначалося, це суперечить визначенню насильства в теорії кримінального права, а також окремим нормам Загальної та Особливої частини КК України. Злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 КК України, вчиняються дією, тобто активною, вольовою, свідомою поведінкою людини. М.І. Хавронюк вказує на чотири види дій, якими може утворюватися об’єктивна сторона складів злочинів, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 345 Кодексу. До таких, зокрема, слід відносити: заподіяння побоїв, заподіяння легких тілесних ушкоджень, заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння тяжкого тілесного ушкодження [12, 393]. Таким чином, під насильством у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 345 КК України, слід розуміти заподіяння суспільно небезпечною дією потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу, наслідків у вигляді побоїв, легких тілесних ушкоджень, або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Злочин, передбачений ч. 3 ст. 345 Кодексу, з об’єктивної сторони характеризується суспільно небезпечною дією, що призвела до наслідку – заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження. Висновки. Отже, розглянувши об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу” ми приходимо до висновку, що загалом вона відповідає сучасним потребам забезпечення кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Так, погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів та інших дій. Погроза повинна бути дійсною й реальною для її сприйняття потерпілим. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата. Насильство в злочинах, передбачених частинами 2, 3 ст. 345 КК України полягає у суспільно небезпечній дії, що призводить до суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу побоїв, легких тілесних ушкоджень, середньої тяжкості тілесних ушкоджень та тяжкого тілесного ушкодження. При цьому обов’язковою умовою кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів є наявність юридичної конструкції „у зв’язку з виконанням службового обов’язку працівником правоохоронного органу”. За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством, знищення майна або насильство утворюватимуть інші склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за іншими нормами КК України. Тим не менше, нами було виявлено певні недоліки як в змісті самої статті так і в її тлумаченні. Зокрема, дещо незрозумілою для нас є назва ст. 345 Кодексу: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу”. Ми вважаємо, що поняття погроза та насильство не можуть бути розчленовані та протиставлені між собою. На наше переконання така позиція законодавця є не зовсім коректною по відношенню до загальнотеоретичних основ, напрацьованих протягом багатьох років. Адже, як відомо, важко заперечити той факт, що погроза є одним із видів психічного насильства, яке, в свою чергу, перебуває у нерозривному зв’язку із загальною категорією насильства. Туди ж слід відносити і фізичне насильство. Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.06.1992, №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою, в той час як переважна більшість науковців-криміналістів і ми, зокрема, вважаємо, що характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення. Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. Слід також зазначити, що даною статтею, проблема об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу не вичерпується. Зважаючи на обмеження об’єму наукового дослідження, ми не змогли охопити всі проблеми та дискусійні моменти об’єктивної сторони цього складу злочину. Ця тема залишається й надалі надзвичайно актуальною, становить науковий інтерес і потребує подальшого наукового та дисертаційного дослідження з внесенням відповідних змін і доповнень до Кримінального кодексу України. Перспективи. Зважаючи на висновки, до яких нам вдалося дійти, пропонуємо: 1. Статтю 345 КК України перейменувати. На обговорення виноситься така її назва: "Погроза або фізичне насильство щодо працівника правоохоронного органу". 2. Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р., №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” виключити. Список використаних джерел: 1. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. вищ. навч. зал. освіти. – За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком інтер; Х.: Право, 2002. – 416 с. 2. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Юрид. л-ра, 1960. – 244 с. 3. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та., 1977. – 216 с. 4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / А.М. Бойко, Л.П. Брич, В.К. Грищук, О.О. Дуров та ін.; За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с. 5. Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Монографія. – Х.: „Одісей”, 2003. – 256 с. 6. Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 336 с. 7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998 – т. 4: Н-П. – 2002. – 720 с. 8. Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів: постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992р. № 8 із змінами від 3 грудня 1997 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім „Скіф”, 2005., - 472 с. 9. Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Омская высш. шк. милиции, 1978. – 103 с. 10. Навроцький В.О. Поняття насильства та його врахування при кримінально-правовій кваліфікації // Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Львів, 17-18 квітня 2000р. / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000. – 237 с., с. 10-15. 11. Осадчий В.І. Про зміст насильства в злочинах проти правоохоронної діяльності // Право України. - 1999. - № 6. - с. 109-112. 12. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.

Опубліковано: Сенько М.М., Беленок В.П. Про об’єктивну сторону складу злочину "Погроза або насильства щодо працівника правоохоронного органу" // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛьвДУВС. – Вип. 1. – 2008. – С. 294-303.

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАХОДІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ДИСЦИПЛІНАРНИМ СТАТУТОМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Сенько М.М.

Кримінально-правові засоби протидії злочинності полягають, перш за все, у заходах реагування суспільства і держави на вчинений злочин. Особа, яка вчинила злочин, за загальним правилом, підлягає кримінальній відповідальності. Шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вчинення суспільно-небезпечних діянь Кримінальний кодекс України (далі – КК) і здійснює свою охоронну функцію. Однак, інколи виникають ситуації, коли застосування кримінальної відповідальності до особи є недоцільним. В таких ситуаціях ефективніше звільнити особу від державного осуду та тих обмежень прав та свобод, які настають у зв’язку з цим осудом, тобто звільнити її від кримінальної відповідальності. Особливої актуальності це питання набуває щодо військовослужбовців – осіб, відносно яких, у зв’язку з їх особливим правовим статусом, існують широкі можливості застосування примусових заходів поза кримінальним переслідуванням – заходів дисциплінарного впливу. В цьому й полягає актуальність обраної теми дослідження. Проблеми звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, розглядались, переважно, в процесі коментування закону про кримінальну відповідальність або досліджень поняття та підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, зазначених проблем в Україні у своїх працях торкались Ю.В. Баулін [1], С.І. Дячук [2], О.О. Житний [3], О. Михайленко [4], М.І. Хавронюк [5; 6; 7] та інші. Однак, на сьогоднішній день залишаються нез’ясованими питання про те, що ж є підставою звільнення від кримінальної відповідальності із застосування заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, яка правова природа такого звільнення від кримінальної відповідальності. Наявність цих нез’ясованих питань визначає мету даного дослідження, а саме: з’ясування підстав, природи та особливостей такого виду звільнення від кримінальної відповідальності і внесення відповідних пропозицій про удосконалення кримінального закону та судової практики. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів, встановлених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, передбачено ч. 4 ст. 401 КК. Відповідно до змісту цієї норми, особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями Розділу ХІХ Особливої частини КК ("Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)"), може бути звільнена від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 44 КК із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України. З цього положення слідує наступне: 1. Особами, що підлягають звільненню від кримінальної відповідальності у зазначеному порядку можуть бути не лише військовослужбовці, але й інші особи, що є суб’єктами злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (далі – військових злочинів). Такими особами є військовозобов’язані в період проходження ними навчальних (або перевірних) та спеціальних зборів та військовополонені, яких Україна може тримати в полоні. 2. Зазначені особи можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, лише у випадку вчинення військових злочинів. Військові злочини передбачені Розділом ХІХ Особливої частини КК, зокрема, ст.ст. 402-435 КК. У випадку вчинення злочинів, передбачених іншими статтями КК, зазначені вище особи, при наявності відповідних підстав, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності без застосування заходів дисциплінарного впливу. 3. Як зазначає Ю.В. Баулін, ч. 4 ст. 401 КК не передбачає будь-якої підстави звільнення від кримінальної відповідальності за вчинений військовий злочин. Вона відсилає до ст. 44 КК, яка встановлює загальні правила щодо того, що будь-яка особа, в тому числі і військовослужбовець, що вчинив злочин, у тому числі й військовий, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підстав Закону України про амністію чи акта про помилування [1, с. 295-296]. Тобто, підставами звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, є загальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені КК та законом України про амністію чи актом про помилування. У зв’язку з цим виникають два запитання. По-перше, чому положення ч. 4 ст. 401 КК про звільнення від кримінальної відповідальності є диспозитивним (застосовується словосполучення "може бути звільнено") в той час, коли положення ст.ст. 45, 46, 49 КК, а також закону України про амністію, що передбачають підстави звільнення від кримінальної відповідальності і, зокрема, в порядку ч. 4 ст. 401 КК, є імперативними, тобто обов’язковими для виконання? Чи означає це, що суд може і не звільнити особу, що вчинила військовий злочин, від кримінальної відповідальності навіть при наявності підстав, передбачених імперативними нормами ст.ст. 45, 46, 49 КК та закону України про амністію? Очевидно, що позитивне вирішення цього питання призвело б до ситуації, коли вчинення військового злочину ставило б особу в більш невигідне становище, ніж вчинення злочину, передбаченого іншими розділами КК, тобто, фактично, така ситуація призвела б до порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом. По-друге, чому до особи, що звільняється від кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 401 КК, на загальних підставах додатково повинні застосовуватися ще заходи, передбачені Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, якщо до осіб, за вчинення злочинів, передбачених іншими розділами КК, такі заходи не застосовуються? Це, на нашу думку, теж не сприяє реалізації принципу рівності всіх перед законом. 4. Очевидно, що ч. 4 ст. 401 КК є недосконалою та потребує редагування. На нашу думку, вона не відповідає принципам гуманізму та рівності всіх перед законом та не може ефективно слугувати досягненню мети звільнення від кримінальної відповідальності. Для обговорення пропонується наступна редакція ч. 4 ст. 401 КК: "Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, передбачений статтями цього розділу, під впливом тяжких сімейних або особистих обставин та щиро покаялась, може бути звільнена від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України". Така редакція ч. 4 ст. 401 КК, на нашу думку, матиме наступні переваги: По-перше, встановлюватиме окрему спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, що стосуватиметься виключно вчинення злочинів, передбачених Розділом ХІХ Особливої частини КК. По-друге, не виключатиме можливість застосування інших імперативних підстав звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, звільнення у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням з потерпілим тощо). По-третє, враховуватиме особливості проходження військової служби, оскільки закріплюватиме обов’язковість застосування заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України. По-четверте, вимагатиме врахування впливу тяжких сімейних або особистих обставин при звільненні від кримінальної відповідальності, що сприятиме реалізації принципу гуманізму. Зміст цих обставин співпадатиме із змістом обставини, що пом’якшує покарання та передбачена п.5 ч.1 ст. 66 КК. По-п’яте, відповідатиме загальним принципам формування підстав звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки враховуватимуться ті факти, що злочин повинен бути невеликої або середньої тяжкості, вчинений вперше тощо. Підсумовуючи викладене, ми приходимо до висновку, що положення ч. 4 ст. 401 КК є недосконалим та потребує редагування. Запропонована нами редакція цієї норми характеризується рядом переваг та сприятиме реалізації завдань інституту звільнення від кримінальної відповідальності. 1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с. 2. Хавронюк М.І., Дячук С.І., Мельник М.І. Військові злочини: Коментар законодавства. – К.: А.С.К., 2003. – 272 с. 3. Житний О.О. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності: деякі вади термінології // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х. – 2001. – Вип. 14. – С. 27-32. 4. Михайленко О. Звільнення від кримінальної відповідальності // Юридичний вісник України. – 2002. - № 23 (363), 8-14 червня. – С. 6-7. 5. Хавронюк М.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Істина, - 2005. – 264 с. 6. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. 1048 с.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / Бойко А.М., Брич Л.П., Грищук В.К. та ін.; За ред. Мельника М.І., Хавронюка М.І. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

Опубліковано: Актуальні питання реформування правової системи України: Збірник наукових статей за матеріалами ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 2-3 червня 2006р.: У 2-х т. – Луцьк: ВДУ ім. Лесі Українки, 2006. – Т. 2. – С. 213-215.