Норми, що встановлюють кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, є невід’ємною частиною військово-кримінального законодавства кожної держави. Як зазначає Б.О. Кирись, знання зарубіжного кримінального законодавства, його наукове осмислення дозволяє використати позитивний досвід інших держав і одночасно уникнути помилок при вирішенні відповідних питань у національному праві [1; 2]. Актуальність даної статті полягає в тому, що сучасні держави мають багатий досвід кримінально-правового регулювання порядку проходження військової служби. Вивчення цього досвіду, співставлення різних способів правового вирішення даного питання сприятиме удосконаленню національного кримінального законодавства.
Проблемам кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби в науковій літературі не приділялось належної уваги. Як правило, ця тема розглядалась в процесі коментування кримінального законодавства, зокрема, М.І. Мельником, М.І. Хавронюком, С.І. Дячуком, В.К. Грищуком та іншими науковцями. Однак, на сьогоднішній день не існує жодного монографічного дослідження із зазначеної проблеми. Не приділялось уваги в літературі й питанню відповідальності за досліджуваний злочин за законодавством зарубіжних держав.
Метою статті є вивчення особливостей кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби за Законом про Армію [3], Керівництвом по військовому праву [4], Законом про Резерв Збройних Сил [5] Великобританії, Єдиним кодексом військової юстиції США [6], Кодексом військової юстиції Франції [7], Військово-кримінальним законом ФРН [8], Кримінальними кодексами Російської Федерації [9], КНР [10], Швеції [11], Данії [12], Республіки Болгарія [13], Естонської республіки [14], Азербайджанської Республіки [15], Республіки Казахстан [16] та Кримінальним законом Латвійської республіки [17].
Основою законодавчого регулювання кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби, у Великобританії є норми, передбачені в Законі про Армію [3]. Стаття 38 цього закону передбачає кримінальну відповідальність за самовільну відсутність. Формулюючи поняття цього злочину, законодавець передбачає дві його форми: самовільне ухилення і неправомірне залишення свого корабля. При цьому, в Законі про Армію відсутня вказівка тривалість ухилення від військової служби. Згідно роз’яснень до ст. 38 Закону про Армію [3], що містяться в Керівництві по військовому праву [4], кримінальній відповідальності за цей злочин підлягають особи, що ухиляються понад одну добу. Покаранням за цей злочин передбачено позбавлення волі, законодавчо не обмежено певним строком. Суд може застосувати також й інше будь-яке менш суворе покарання, що передбачено Законом про Армію [3].
Дезертирством, відповідно до ст. 37 Закону про Армію, є самовільне залишення (чи неповернення) у своє військове формування, на корабель чи до місця служби з наміром назавжди ухилитися від військової служби. Покарання за цей злочин передбачено таке ж, як і за самовільну відсутність. Строк ухилення від військової служби при дезертирстві не встановлений та значення для кваліфікації не має.
Закон про Резерв Збройних Сил передбачає кримінальну відповідальність резервістів та представників Територіальної Армії за самовільне неприбуття для несення постійної служби, тренувань та зборів тощо без поважних причин (ст. 73 та 106 Закону про Резерв Збройних Сил) [5]. Ці діяння, в залежності від обставин, кваліфікуються як дезертирство або як самовільна відсутність. Закон про Резерв Збройних Сил передбачає кримінальну відповідальність за різноманітні способи підбурення та пособництва до вчинення самовільної відсутності чи дезертирства (ст. 74, 107 цього закону). Цікавим є положення про кримінальну відповідальність за діяння будь-якої особи, яка імітує дезертира чи самовільно відсутнього резервіста армії або авіації з метою дати останньому можливість ухилитися від проходження служби (ст. 75 Закону про Резерв Збройних Сил).
В США відповідальність за військові злочини передбачена Єдиним кодексом військової юстиції США [6]. Цей нормативний акт встановлює відповідальність за дезертирство (ст. 85 Кодекса), самовільну відлучку (ст. 86 Кодекса) та неявку в строк (ст. 87 Кодекса). Відповідальності за дезертирство підлягає будь-який військовослужбовець, який без відповідного дозволу залишає місце служби, установу чи місце виконання службових обов’язків з наміром взагалі ухилитися від військової служби, уникнути небезпечних обов’язків служби або ухилитися від виконання важливого завдання чи служби. Крім того, відповідальності за дезертирство підлягає військовослужбовець, що без правильно оформленого звільнення з військової служби поступає на іншу службу або будь-який офіцер збройних сил, який, запропонувавши свою відставку і не переконавшись, що вона прийнята, залишає своє місце служби чи припиняє виконувати обов’язки по службі без відповідного на те дозволу з наміром взагалі ухилитися від служби. Покарання за вчинення цього злочину є позбавлення волі на строк до п’яти років.
Самовільною відлучкою та неявкою в строк в США, відповідно до ст.ст. 86, 87 Єдиного кодексу військової юстиції США, вважається тимчасове ухилення від військової служби [6]. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується тим, що суб’єкт має намір лише деякий час перебувати поза межами місця служби і бажає повернутися до виконання службових обов’язків. Мінімальний строк кримінально караної самовільної відлучки чи неявки становить три доби. Крім того, кримінально карана самовільна відлучка диференціюється в залежності від строку ухилення від військової служби: від 3 до 30 діб та понад 30 діб.
У Франції, відповідно до ст. 398 Кодексу військової юстиції, будь‑яке самовільне залишення військової частини або місця служби, вважається дезертирством [7]. В основу визначення дезертирства покладено формальну ознаку – строк відсутності військовослужбовця в частині. Дезертирами в мирний час вважаються:
1) після шести днів відсутності будь-який військовослужбовець, який без дозволу військового командування відсутній на місці служби;
2) військовослужбовець, який виконував обов’язки поза місцем служби самостійно і після виконання завдання через 15 днів не прибув у частину чи підрозділ, на базу чи в казарму;
3) військовослужбовець, який без дозволу відсутній на момент відправлення на військовому кораблі чи повітряному судні, до якого він приписаний чи на борту якого він повинен перебувати у зв’язку з виконання службових обов’язків.
Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до трьох років. Кодекс військової юстиції Франції диференціює відповідальність за дезертирство, вчинене: на території країни (ст. 398‑400 Кодексу); поєднане з втечею за кордон (ст. 401-407 Кодекса); у військовий час чи на території, де оголошено надзвичайний стан (ст. 399, 407 Кодексу); з приєднанням до озброєної банди (ст. 408 Кодексу); з переходом на бік ворога (ст. 409 Кодексу); в обстановці, коли існує реальна небезпека потрапити у полон чи під час ведення бою (ст. 410-411 Кодексу); двох або більше осіб (ст. 400 Кодексу); зі зброєю в руках (ст. 406 Кодексу) [7].
У Німеччині відповідальність за військові злочини передбачена Військово-кримінальним законом ФРН [8]. Відповідно до § 16 цього закону, дезертиром є військовослужбовець, який самовільно залишив свій підрозділ чи місце служби з метою взагалі ухилитися від проходження військової служби, незалежно від строку ухилення. Військово-кримінальний закон ФРН також встановлює, що на кваліфікацію діяння не впливає, коли воно було вчинене – на початку проходження військової служби чи в кінці. Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до п’яти років. Однак, якщо дезертир затриманий протягом місяця з дня залишення служби і висловлює бажання дослужити строк військової служби до кінця, суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років.
Параграф 15 Військово-кримінального закону ФРН встановлює кримінальну відповідальність за самовільну відлучку. Самовільною відлучкою в Німеччині вважається тимчасове ухилення військовослужбовця від служби шляхом залишення підрозділу чи неявки на службу строком понад три доби. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується відсутністю наміру взагалі ухилитися від військової служби. Покарання за цей злочин передбачено у виді позбавлення волі на строк до трьох років.
Кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає відповідальність за самовільне залишення частини або місця служби (ст. 337 Кодексу) та дезертирство (ст. 338 Кодексу) [9]. Самовільне залишення частини або місця служби диференціюється в залежності від виду військової служби, на якій перебуває винний та від тривалості ухилення. Так, для військовослужбовців, що проходять військову службу за призовом, Кримінальний кодекс РФ розрізняє самовільне залишення частини або місця служби чи неявку в строк без поважних причин на службу тривалістю від двох до десяти діб, від десяти діб до одного місяця та понад місяць. Кваліфікуючою ознакою є самовільне залишення частини або місця служби військовослужбовцем, що відбуває покарання в дисциплінарній військовій частині. Для усіх інших військовослужбовців розрізняється самовільне залишення частини або місця служби чи неявка в строк на службу тривалістю від десяти діб до одного місяця та понад місяць. Покарання за вчинення цього злочину диференціюються в залежності від тривалості ухилення від військової служби. Так, за ухилення військовослужбовця за призовом від військової служби тривалістю від двох до десяти діб може бути призначено покарання у виді арешту на строк до шести місяців чи тримання в дисциплінарній військовій частині на строк до одного року. За ті ж дії, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання в дисциплінарній військовій частині, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років. За самовільне залишення частини або місця служби чи неявку в строк без поважних причин на службу тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинене військовослужбовцем, який проходить службу за призовом чи по контракту, суд може призначити покарання у виді обмежень по військовій службі на строк до двох років, або тримання в дисциплінарній військовій частині на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років. За ті ж діяння, тривалістю понад один місяць, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років.
Дезертирством, відповідно до ст. 338 Кримінального кодексу РФ, є самовільне залишення частини або місця служби з метою ухилитися від проходження військової служби, а також неявка з цією ж метою на службу. Тривалість ухилення військовослужбовця від служби для кваліфікації діяння значення немає. Покаранням за вчинення цього злочину є позбавлення волі на строк до семи років. Кваліфікуючими ознаками є дезертирство зі зброєю, за попереднім зговором групою осіб, а також організованою групою. В такому випадку передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до десяти років.
Цікавою новинкою є примітки до ст.ст. 337 та 338 Кримінального кодексу РФ. Згідно цих приміток, військовослужбовець, який вперше вчинив самовільне залишення частини або місця служби чи дезертирство, передбачене ч.1 ст. 338 КК РФ, може бути звільненим від кримінальної відповідальності, якщо цей злочин був вчинений внаслідок збігу тяжких обставин.
Кримінальний кодекс КНР не передбачає відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби [10]. Стаття 435 цього закону встановлює, що дезертирством є залишення місця служби або неявка на службу з метою взагалі ухилитися від військової служби. Однак, кримінальна відповідальність за цей злочин встановлена лише при наявності обставин, що обтяжують покарання. В такому випадку покарання встановлено у виді позбавлення волі на строк до трьох років або арешт. У випадку відсутності обставин, що обтяжують покарання, винний підлягає дисциплінарній відповідальності. Будь-яке дезертирство у воєнний час карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. Стаття 435 Кримінального кодексу КНР встановлює, що суб’єктами військових злочинів, в тому числі й дезертирства, можуть бути й цивільні кадри збройних сил та поліції (особи, що носять військову форму, але не мають військових звань).
Відповідно до ст. 1 глави 21 Кримінального кодексу Швеції, відповідальність за військові злочини застосовується лише у тому випадку, коли Швеція перебуває у стані війни [11]. Військовослужбовець, який ухиляється від служби після оголошення воєнного стану, є дезертиром незалежно від строку ухилення. Покаранням за вчинення цього злочину передбачено позбавлення волі на строк до двох років. Якщо винний ухилявся в ході бойових дій або у зв’язку з бойовими діями чи перейшов на бік ворога, злочин є тяжким. У такому випадку за його вчинення передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до десяти років або пожиттєво (ст. 7 глава 21 Кодексу).
У Данії будь-яка особа, що ухиляється від військової служби чи переконує або допомагає військовослужбовцю ухилитися від військової служби або підбурює до непокори офіційним наказам, підлягає штрафу або позбавленню волі на строк до двох років. Якщо ці ж діяння вчинені у воєнний час або під час загрози війни, строк позбавлення волі зростає втричі (§ 127 Кримінального кодексу Данії) [12].
Кримінальний кодекс Республіки Болгарія диференціює самовільне залишення військової частини або місця служби в залежності від строку ухилення, а також від мети [13]. Так, ухилення військовослужбовця на строк від однієї до трьох діб або хоч і менше однієї доби, але вчинене систематично, групою осіб чи раніше засудженою особою, карається позбавленням волі на строк до двох років (ст. 380 Кодекса). Ухилення від військової служби на строк понад три доби, або на строк від однієї до трьох діб, але вчинене систематично, повторно або групою осіб, карається позбавленням волі на строк до п’яти років (ст. 381 Кодекса). Самовільне залишення військової частини з наміром назавжди ухилитися від служби, незалежно від строку ухилення, карається позбавленням волі на строк від одного до восьми років (ст. 382 Кодекса). Цікаво, що Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, який відповідає складу дезертирства в кримінальному праві України.
Згідно ст. 250 Кримінального кодексу Естонської республіки, самовільною відлучкою є залишення військової частини або місця служби або неявка в строк на службу тривалістю понад три доби [14]. При вчиненні цього злочину передбачено покарання у виді арешту. Ті ж діяння, вчинені під час надзвичайного чи воєнного стану, передбачають покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років. Відповідно до ст. 251 цього закону, самовільне залишення частини або місця служби в бойовій обстановці, незалежно від його тривалості, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років.
Кримінальний закон Латвійської республіки передбачає відповідальність за самовільну відлучку (ст. 332 Закону) та дезертирство (ст. 333 Закону) [17]. Самовільною відлучкою є залишення військовослужбовцем військової частини або місця служби, а також неявка без поважних причин на службу тривалістю понад одну добу, але не більше трьох діб, або хоч і менше однієї доби, але вчинене повторно протягом трьох місяців. Покаранням за вчинення цього злочину є арешт. Самовільна відлучка тривалістю понад три доби карається позбавленням волі на строк до трьох років, а у воєнний час або в бойовій обстановці – позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також неявка з цією ж метою на службу. Покаранням за дезертирство є позбавлення волі на строк до п’яти років, а у воєнний час або в бойовій обстановці – від п’яти до десяти років.
Кримінальний кодекс Азербайджанської Республіки диференціює самовільне залишення військової частини або місця служби в залежності від строку ухилення та категорії військовослужбовця, який вчиняє злочин [15]. Так, відповідно до ст. 333 цього закону, самовільне залишення військової частини або місця служби, а також неявка в строк без поважних причин на службу тривалістю понад три доби, але не більше десяти діб, або хоч і менше трьох діб, але повторно протягом шести місяців, вчинене військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом, карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року. Ті ж діяння, тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинені військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом чи за контрактом, карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років. Самовільне залишення частини особою офіцерського складу та неявка в строк без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинене повторно протягом року, карається обмеженнями по військовій службі на строк до двох років або позбавленням волі на строк до двох років. Самовільне залишення військової частини або місця служби, вчинене будь-яким військовослужбовцем на строк понад місяць, але не більше трьох місяців, карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Це ж діяння, вчинене військовослужбовцем, який відбуває покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, а також у воєнний час або в бойовій обстановці, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Відповідно до ст. 334 Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості.
Кримінальний кодекс Республіки Казахстан не передбачає відповідальності за дезертирство [16]. Самовільне залишення військової частини або місця служби диференціюється за строками ухилення та категорією військовослужбовця, який вчиняє злочин. Намір взагалі чи тимчасово ухилитися від військової служби для кваліфікації значення немає. Відповідно до ст. 372 цього закону, самовільне залишення військової частини або місця служби та неявка в строк на службу понад дві доби, але не більше десяти діб, вчинене військовослужбовцем, що проходить військову службу за призовом, карається арештом до шести місяців або триманням в дисциплінарному батальйоні до одного року. Ті ж діяння, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання у дисциплінарному батальйоні, караються позбавленням волі на строк до двох років. Самовільне залишення військової частини або місця служби чи неявка вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинене військовослужбовцем за призовом чи контрактом, карається обмеженнями по військовій службі або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років чи позбавленням волі на строк до трьох років. Ті ж діяння, тривалістю понад один місяць, або менше одного місяця, але більше десяти діб, вчинені військовослужбовцем, який відбуває покарання в дисциплінарному батальйоні, караються позбавленням волі на строк до п’яти років. Самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу, вчинене у воєнний час караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років, а в бойовій обстановці – від трьох до п’ятнадцяти років.
Отже, невід’ємною частиною кримінального законодавства кожної країни є норми, що встановлюють відповідальність військовослужбовців за злочини, пов’язані з ухиленням від військової служби. В залежності від юридичних технологій, що застосовуються в тій чи іншій країні, належності національної системи права до цієї чи іншої правової сім’ї, а також місця збройних сил у політичній системі суспільства, кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані із самовільним залишенням військової частини або місця служби, передбачається або військово-кримінальними законами (США, Франція, ФРН), або розділом про злочини військовослужбовців у законах про організацію дисципліни в різних видах військ (Великобританія), або розділом про військові злочини кримінальних кодексів (законів) держав (КНР, Швеція, Данія, Республіка Болгарія, Естонська республіка, Латвійська республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Казахстан).
В різних країнах по-різному оцінюється характер суспільної небезпеки злочинів, пов’язаних із залишенням військової служби. Так, Кримінальний кодекс КНР передбачає кримінальну відповідальність лише за дезертирство з обставинами, що обтяжують покарання. Винний, який вчинив дезертирство, тобто залишення місця служби або неявка на службу з метою взагалі ухилитися від військової служби, при відсутності таких обставин, підлягає, за Кримінальним кодексом КНР, лише дисциплінарній відповідальності. Не передбачено кримінальної відповідальності й за залишення місця служби чи неявку на службу без ознак дезертирства, тобто наміру взагалі ухилитися від військової служби. Кримінальний кодекс Швеції встановлює відповідальність за військові злочини та, зокрема, за ухилення від військової служби, лише тоді, коли Швеція перебуває у стані війни. В мирний час військовослужбовці взагалі не підлягають кримінальній відповідальності за злочини, пов’язані із залишенням військової служби. І навіть після оголошення воєнного стану, покаранням за вчинення дезертирства є позбавлення волі на строк лише до двох років. В цей же час, у Великобританії, відповідно до ст. 38 Закону про Армію та роз’яснень до неї, що містяться в Керівництві по військовому праву, будь-яка особа, що ухиляється від військової служби понад одну добу, може бути піддана покаранню у виді позбавлення волі, законодавчо не обмеженого жодними строками. Також позбавленням волі на строк до трьох років, відповідно до § 15 Військово-кримінального закону ФРН, карається самовільна відлучка, тобто тимчасове ухилення військовослужбовця від служби шляхом залишення підрозділу чи неявки на службу строком понад три доби.
Також за різними критеріями проводиться розмежування між суміжними злочинами, пов’язаними із самовільною відсутністю на службі. Так, відповідно до Закону про Армію та Закону про Резерв Збройних Сил Великобританії, Єдиного кодексу військової юстиції США, Військово-кримінального закону ФРН, Кримінального кодексів Російської Федерації, КНР та Кримінального закону Латвійської республіки, самовільне залишення військової служби чи неявка на службу з метою взагалі ухилитися від неї, є дезертирством. Кримінальний кодекс Республіки Болгарія не вживає терміну дезертирство, хоча передбачає склад злочину, що відповідає складу дезертирству. Відповідно до Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. У Франції, відповідно до Кодексу військової юстиції, будь-яке самовільне залишення військової частини або місця служби, є дезертирством. В основу визначення дезертирства покладено формальну ознаку – строк відсутності військовослужбовця в частині. У Швеції будь-який військовослужбовець, який ухиляється від військової служби після оголошення стану війни, є дезертиром незалежно від строку ухилення (ст. 7 глави 21 Кримінального кодексу Швеції).
Самовільне залишення військової частини або місця без наміру взагалі ухилитися від військової служби, відповідно до Єдиного кодексу військової юстиції США, Військово-кримінального закону ФРН, Кримінального закону Латвійської республіки називається самовільною відлучкою. У Великобританії цей злочин називають самовільною відсутністю. В Росії – самовільним залишенням частини або місця служби. Кримінальний кодекс Естонської республіки самовільною відлучкою називає залишення військової частини чи місця служби або неявку на службу на строк понад три доби, незалежно від того, мав винний чи не мав наміру взагалі ухилитися від військової служби. Не проводять розмежування за наміром взагалі чи на деякий час ухилитися від військової служби між злочинами, пов’язаними із залишення військової частини або місця служби, й Кримінальні кодекси Данії та Республіки Казахстан.
Прагнення України стати європейською державою вимагає подальшого вивчення зарубіжного законодавства з метою використання позитивного досвіду інших держав. Це повною мірою стосується кримінальної відповідальності за військові злочини, зокрема, за самовільне залишення військової частини або місця служби. У зв’язку з цим, перспективними є подальші дослідження цієї проблеми.
______________________
1. Кирись Б.О. Громадські роботи як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2003. – № 3-4 (7-8). – с. 199-206.
2. Кирись Б. Обмеження по військовій службі як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2004. – Вип. 40. – С. 325-333.
3. Army Act., 1955 // The public general acts and church assembly measures of 1955. – Chapter 18. – London: HMSO, 1956. – Р. 458-576.
4. Manual of Military Law. – London: HMSO, 1965. – para. 9(d). – 1089 р.
5. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии): Сборник законодательных материалов / Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1999. – 346 с.
6. Title 10, United States code. Armed forces. – Chapter 47: Uniform Code of military justice. – Wash., 1985. – P. 160-223.
7. Code de procédure pénale. Code de justice militaire. – 43 éd. – Paris: Dalloz, 2002. – 1884 р.
8. Wehrstrafgesetz (WSTG). Vom 24. Mai 1974. {BGBI I 1213}. Disziplinar-und Strafrecht der Bundeswehr. 8 Auflage, 1978. – 890 s.
9. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Х.Л. Ахметшин, О.Л. Дубовик, С.В. Дьяков и др.; Под ред. Ю.М. Скуратова, В.М. Лебедева. – 2-е изд. – М.: Норма-Инфра-М, 1998. – 815 с.
10. Уголовный кодекс Китайской народной Республики / Науч. ред. и предисловие А.И. Коробеев; Пер. с китайского Д.В. Вичикова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 303 с.
11. Уголовный кодекс Швеции / Науч. ред. и предисловие Н.Ф. Кузнецовой, С.С. Беляева; Пер. со шведского и английского С.С. Беляева. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 320 с.
12. Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. и предисловие С.С. Беляева; Пер. с датского и английского С.С. Беляева, А.Н. Рычевой. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 230 с.
13. Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. А.И. Лукашова. Предисловие Й.И. Айдарова; Пер. с болгарского Д.В. Милушева и А.И. Лукашова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 298 с.
14. Уголовный кодекс Эстонской республики / Науч. ред. и перевод с эстонского В.В. Запевалова; Предисловие Н.И. Мацнева. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 262 с.
15. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / Науч. ред. и предисловие И.М. Рагимова; Перевод с азербайджанского Б.Э. Аббасова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 325 с.
16. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Науч. ред. и предисловие И.И. Рогова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 466 с.Уголовный кодекс Латвийской республики / Науч. ред. и предисловие А.И. Лукашова и Э.А. Саркисовой; Перевод с латвийского А.И. Лукашова. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2001. – 313 с.
Опубліковано: Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛЮІ МВС України. – Вип. 3. – 2005. – С. 13-23.
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
Немає коментарів:
Дописати коментар