Окремі питання кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності за законодавством України та деяких зарубіжних держав

Сенько М.М., Беленок В.П.

Постановка проблеми. Правоохоронні органи, до яких слід відносити органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють право застосовні або правоохоронні функції, покликані захищати встановлений Конституцією України суспільний лад держави, економічну та політичну системи, права і законні інтереси громадян, підприємств, установ, організацій, суб'єктів усіх форм власності, економічну та територіальну цілісність України [1]. Особливе місце серед завдань правоохоронної діяльності посідає захист прав та свобод людини, її життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності та безпеки. З огляду на це нам видається очевидним той факт, що правоохоронна діяльність як ніщо інше в нашій державі потребує постійного вдосконалення. Прогресивні зрушення в даній галузі державної діяльності дадуть змогу упевнитися в зміцненні України як правової держави. Як бачимо потреба в існуванні кримінально-правового захисту працівників правоохоронних органів об'єктивно слідує із суті правоохоронної діяльності, що повною мірою відповідає міжнародним стандартам та зумовлюється багатьма чинниками. На нашу думку, саме з удосконалення кримінально-правового захисту працівників правоохоронних органів повинно розпочинатися вдосконалення правоохоронної діяльності в цілому. Такої ж позиції дотримується й В.І. Осадчий [2, 3]. Загалом, проблема кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності видається нам актуальною у зв’язку з цілою низкою суперечних питань, які виникають у процесі застосування кримінально-правових норм, що стосуються захисту правоохоронної діяльності. Стан дослідження проблеми. Попри те що дослідженням окремих аспектів кримінально-правового захисту працівника правоохоронного органу від протиправних посягань у зв’язку з виконанням ним службового обов’язку займалась численна група науковців, зокрема Ф.Н. Аббасов, Г.А. Агаєв, В.Р. Айб, А.Ф. Бантишев, А. Брагіна, Н.І. Вєтров, В.Т. Дзюба, П.С. Єлізаров, І.Є. Ніконов, М.П. Журавльов, П.В. Замосковцев, С.М. Корабельников, В.М. Короленко, С. Мальков, В.М. Мамчур, В.І. Осадчий, В.С. Плугатир, А.В. Савченко, Л.В. Терещенко, М.І. Хавронюк, Н.В. Шепелєва та інші, все ж, на нашу думку, й надалі залишаються недостатньо вивченими такі суперечні питання як визначення кола осіб, що можуть визнаватись потерпілими від даних злочинів, співвідношення суворості покарання за вказані злочини з іншими суміжними злочинами та й взагалі – проблема виділення злочинів проти правоохоронної діяльності в самостійний розділ Особливої частини КК України. Зважаючи на особливе місце, яке правоохоронні органи посідають в системі органів державної влади, нам видається цілком очевидною і наявність відповідних норм, що стосуються кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності в системі кримінального законодавства кожної країни. Як на нас, знання зарубіжного кримінального законодавства, його наукове осмислення дозволяє використати позитивний досвід інших держав і одночасно уникнути помилок при вирішенні відповідних питань у національному праві. Досить слушно з цього приводу висловлюється Ю.С. Шемшученко, який наголошує на тому, що ми іноді не надаємо належної уваги перевіреному століттями зарубіжному досвіду з тих чи інших питань у сфері права [3, 4]. Дійсно без вивчення світового досвіду ми приречені залишатись на одному місці не маючи жодних перспектив до позитивних зрушень у правотворчих процесах, котрі так активно відбуваються в Україні у наш час. Як зауважує В.О. Навроцький, вивчення зарубіжних надбань завжди було, є та буде важливим джерелом досвіду, як позитивного так і негативного для вдосконалення вітчизняного законодавства [4, 5]. За для сприятливого вирішення питань вдосконалення національного кримінального законодавства ми хотіли б звернутись до досвіду кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності деяких зарубіжних держав. З цією метою нами було розглянуто кримінальні кодекси Республіки Білорусь [5], Грузії [6], Республіки Казахстан [7], Російської Федерації [8], Республіки Таджикистан [9]. Нами було обрано кримінальні закони саме цих країн у зв’язку з кількома чинниками, які, на наш погляд, можуть позитивно вплинути на досягнення очікуваних результатів даного дослідження. Отже, умовами, котрі спонукали нас до дослідження кримінальних законів зазначених держав стало те, що перелічені вище країни, як і Україна, – колишні учасниці СРСР, а станом на сьогоднішній день – СНД, що дає нам підстави говорити про єдину (континентальну) систему права, спільну в недалекому минулому школу кримінального права. Та й у теперішній час дані школи, незважаючи на своє відносно відокремлене існування, залишаються дуже спорідненими. Кримінальні кодекси наших держав приймались приблизно в один і той же період та мають дуже схожу між собою структуру. В кожній з цих країн нині активно відбуваються різноманітні інтеграційні процеси – подібні до тих, що відбуваються і у нашій країні. Всі вони, як і Україна, прагнуть привести власне законодавство у відповідність із міжнародними правовими стандартами. Відповідно, ми не могли оминути своєю увагою подібні явища, оскільки, як відомо, не виключена можливість того, що у вказаних країнах вироблено та закріплено на законодавчому рівні більш ефективну систему кримінально-правової охорони правоохоронної діяльності. І, нарешті, рівень розвитку вищезазначених країн в економічному, політичному, культурному та інших напрямках є подібним до відповідного рівня розвитку України, що, на нашу думку, являє собою один з визначальних чинників формування законодавчої системи будь-якої держави. Як зазначає М.І. Хавронюк, у кримінальному законодавстві України, як і в кримінальному законодавстві будь-якої держави, змішані елементи національно-самобутнього з елементами запозиченого чужого. Це законодавство завжди розвивалось під певним впливом кримінального законодавства інших держав, а також під впливом міжнародного права, який з часом ставав усе більш потужним [10, 13]. Виклад основного матеріалу. Кримінальний кодекс Республіки Білорусь передбачає відповідальність за насильство або погрозу застосування насильства щодо працівника міліції, а також за насильство або погрозу щодо службової особи при виконанні службових обов’язків, або іншої особи, що виконує громадський обов’язок двома окремими нормами – це, відповідно, ст. 364 та ст. 366 Кодексу. Також, в даному Законі містяться норми, що передбачають відповідальність за вбивство працівника міліції, опір працівникові міліції або іншій особі, що охороняє громадський порядок, втручання в діяльність працівника міліції та образа представника влади. Це, відповідно, статті 362, 363, 365, 369 КК Республіки Білорусь. Однак, у зв’язку з тим, що нашу увагу звернено саме на захист працівників правоохоронного органу від погрози або насильства – злочину еквівалентного ст. 345 КК України, дана група статей нами не розглядатиметься [5]. В ст. 364 Кодексу насильством або погрозою застосування насильства по відношенню до працівника міліції слід вважати насильство або погроза застосування насильства по відношенню до працівника міліції або його близьких з метою перешкоджання його законній діяльності або примушування до зміни характеру цієї діяльності або з помсти за виконання службової діяльності. Як бачимо, в юридичній конструкції статті міститься пряма вказівка на мету злочину, якою є перешкоджання законній діяльності працівника міліції або примушування його до зміни характеру цієї діяльності або помста за виконання службової діяльності. В.І. Осадчий наголошує на тому, що в теорії кримінального права мета визначається як створена в свідомості злочинця модель тієї цінності, яку він намагається отримати. Створення такої моделі відбувається під впливом мотиву, який спонукає людину до постановки тієї чи іншої мети. Саме на підставі мотиву, керуючись ним, суб’єкт ставить собі мету, досягненню якої він підпорядковує свої дії [11, 82]. Таким чином стає очевидною необхідність встановлення мети в злочинах досліджуваної категорії, оскільки вона допомагає при кваліфікації та впливає на призначення покарання. В.І. Осадчий визначає мету обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони в досліджуваних складах злочинів [2, 170]. В той же час, мета в даному випадку – це відносно об’ємний перелік причин, мотивів, що спонукають до виникнення конкретного злочинного наміру, а тому, очевидно, такий перелік не може бути вміщеним до юридичної конструкції даного складу злочину. У зв’язку з цим ми вважаємо не зовсім доречним існування в диспозиції ст. 364 КК Республіки Білорусь прямої вказівки на мету, оскільки зазначений елемент суб’єктивної сторони складу злочину в даному відношенні являє категорію порівняно широку. Наприклад, метою може бути прагнення правопорушника заволодіти табельною вогнепальною зброєю потерпілого, або ж взагалі злочин може бути вчинено виключно з хуліганських мотивів – лише у зв’язку з приналежністю потерпілого до конкретного правоохоронного органу. На нашу думку, дуже слушно з цього приводу зауважує М.І. Хавронюк, який відзначає, що встановлення мети і спрямованості діяння вимагає надзвичайного професіоналізму від органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів. Проте зважаючи на те, що нерозумно було б очікувати даних якостей від усіх без винятку працівників органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів, не потрібно застосовувати ознаки мотиву і мети у тих складах злочинів, де явної потреби у цьому немає. Їх бездумне застосування виглядає як провокація щодо працівників органів дізнання, слідчих і прокурорів до вчинення злочину, за який в КК України передбачається відповідальність за ст. 373: „примушування давати показання” [12, 61]. Що ж стосується ст. 366 КК Республіки Білорусь, то, як і в ст. 364, злочинна поведінка знаходить свій прояв у вигляді насильства або погрози застосування насильства, проте в даній статті міститься вказівка і на погрозу знищення або пошкодження майна. Потерпілими від даного діяння можуть визнаватись службові особи у зв’язку з виконанням службових обов’язків, або інша особа, що виконує громадський обов’язок по охороні громадського порядку або припиненню правопорушень, а також їх близькі. Як і в попередньо розглянутій юридичній конструкції, дана містить недоречну, на наш погляд, вказівку на мету. На відміну від ст. 364, до ст. 366 Кодексу включено кваліфікуючу ознаку, яка передбачає відповідальність за вчинення перерахованих вище дій щодо Президента Республіки Білорусь. Такий підвищений ступінь уваги до глави держави притаманний радше для держави з монархічною формою правління, аніж республіки. М.І. Хавронюк також звертає на це увагу на прикладі існування в КК Республіки Білорусь відповідальності за статті 367, 368: відповідно – це „Наклеп по відношенню до Президента Республіки Білорусь” та „Образа Президента Республіки Білорусь” [10, 836]. Особливої уваги, як на нас, заслуговує той факт, що відповідальність за вчинення даних злочинів не диференціюється в залежності від ступеня тяжкості заподіяного насильства. Тобто для кваліфікації немає значення в чому саме знаходить свій прояв даний вид злочинної поведінки, а саме: в заподіянні побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, тяжких тілесних ушкоджень. Якщо говорити про Кримінальний кодекс Грузії, то в даному законі передбачається відповідальність за ст. 353: „Опір, погроза або насильство по відношенню особи, що охороняє громадський порядок, або іншого представника влади” [6]. В даній нормі злочином визнається опір працівникові поліції або іншому представнику влади з метою перешкоджання охороні громадського порядку, припинення або зміни його діяльності, а так само його примушування до вчинення явно незаконних дій, вчинені із застосуванням насильства або погрози насильства. При чому варто звернути увагу на те, що в диспозиції самої статті одразу ж іде роз’яснення поняття особи, що охороняє громадський порядок – це працівник поліції. Як і у відповідних статтях КК Республіки Білорусь, в даній нормі міститься недоречна, на наш погляд, вказівка на мету, замість якої, на нашу думку, варто було б застосовувати опосередковану вказівку, вживаючи формулювання: „У зв’язку з виконанням службових обов’язків”. В.І. Осадчий при розгляді даного питання характеризує мету як результат, настання якого бажає особа. Опосередкованість же вказівки на мету він виводить таким чином: якщо посягання на потерпілого пов’язується з виконанням ним службових обов’язків, то, вчиняючи його, винний намагається вплинути на таке виконання (діяльність), щоб добитися бажаного результату чи помститися за нього [2, 169]. На нашу думку таке твердження є цілком прийнятним з огляду на те, що воно розширює наше уявлення стосовно мети вчинюваного діяння та розкриває перевагу опосередкованої вказівки на мету перед прямою в злочинах, пов’язаних із застосуванням погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу. Кваліфікуючою ознакою даного діяння є вчинення перерахованих вище дій групою осіб за попередньою змовою. Частина 4 статті 345 КК України, яка вказує лише на організовану групу. Важко не погодитись з тим, що поняття „група осіб” є ширшим ніж „організована група” і надає більше можливостей для захисту потерпілого від досліджуваної категорії злочинів. В.П. Столбовий та А.А. Вознюк, відмежовуючи організовану злочинну групу від злочинної організації, одними з характерних ознак визначають наявність плану злочинних дій, відомого всім учасникам наперед, розподілу ролей та стійкості злочинних зв’язків [13, 38-39]. Як і в КК Республіки Білорусь, відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ст. 353 КК Грузії не диференціюється в залежності від ступеня тяжкості заподіяного насильства. Кримінальний кодекс Республіки Казахстан містить вказівку на відповідальність за погрозу або насильство щодо представника влади у ст. 321 Кодексу. Злочином визнається застосування або погроза застосування насильства що не є небезпечним для життя та здоров’я представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків [7]. Примітка до ст. 320 Кодексу роз’яснює нам, що представником влади визнається службова особа державного органу, наділена у встановленому законом порядку наказовими повноваженнями по відношенню до осіб, що не перебувають у службовій залежності від неї. Кваліфікуючою ознакою даного злочину є застосування або погроза застосування насильства що є небезпечним для життя потерпілої особи. Згідно кримінального законодавства Російської Федерації, кримінальна відповідальність за застосування насильства або погрозу застосування насильства щодо працівника правоохоронного органу передбачається ст. 318 КК Російської Федерації: „Застосування насильства щодо представника влади” [8]. Під таким насильством розуміється застосування насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я, або погроза застосування насильства щодо представника влади чи його близьких у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків. В примітці до цієї статті міститься роз’яснення поняття представника влади – це службова особа правоохоронного або контролюючого органу, а також інша службова особа, наділена у встановленому законом порядку наказовими повноваженнями по відношенню до осіб, що не перебувають від неї у службовій залежності. Як бачимо, поняття представника влади, подані у кримінальних кодексах Республіки Казахстан та Російської Федерації майже ідентичні. Стає очевидним той факт, що коло осіб, котрі можуть визнаватись потерпілими від злочину, передбаченого ст. 318 КК Російської Федерації (представник влади та близькі особи) є ширшим від аналогічного, котре міститься у ст. 345 КК України (працівник правоохоронного органу та близькі родичі). Приміром ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України під близькими родичами розуміє: батьків, дружину, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків [14, ст. 32]. В той же час ст. 5 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації поняттям „близькі особи” розширює коло потерпілих осіб, вказуючи й на інших, окрім близьких родичів та родичів, осіб, що перебувають у зв’язку з потерпілим, а також особи чиї життя, здоров’я та добробут не байдужі потерпілому [15, ст. 5]. Кваліфікуючою ознакою, на яку вказує ч. 2 ст. 318 КК Російської Федерації, є застосування насильства, небезпечного для життя або здоров’я, по відношенню до осіб, зазначених у ч. 1 ст. 318 Кодексу. Б.В. Здравомислов та А.В. Кладков відзначають, що таке насильство може знаходити свій прояв в реальному заподіянні шкоди здоров’ю різного ступеня тяжкості, проте воно може і не заподіяти ніякої шкоди, але було здатним його заподіяти. В такому випадку злочин також варто вважати завершеним. Саме тому, на їх думку, суспільні відносини з охорони життя та здоров’я представників влади та їх близьких виступають додатковим, а не основним безпосереднім об’єктом злочину [16, 474]. Ст. 328 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан під застосуванням насильства щодо представника влади передбачає насильство, що не становить небезпеки для життя та здоров’я, або погроза застосування насильства, так само як і погроза знищення майна представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним своїх службових обов’язків [9]. Кваліфікуючою ознакою виступає ч. 2 ст. 328 Кодексу, яка є ідентичною до ознаки, що міститься у ч. 2 ст. 318 КК Російської Федерації. Відчутною видається нам різниця між суворістю покарань, передбачених санкціями за вчинення погрози або насильства щодо представника влади у кримінальних кодексах Республіки Таджикистан та Російської Федерації. Так, відповідно, максимальне покарання у вигляді позбавлення волі за законодавством Республіки Таджикистан становить п’ять років, в той час як у Російській Федерації – десять років. Висновки. Таким чином ми розглянули окремі питання кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності за законодавством Республіки Білорусь, Грузії, Республіки Казахстан, Російської Федерації та Республіки Таджикистан. Узагальнюючи вищевикладене ми схиляємося до думки, що ст. 345 КК України загалом не містить суттєвих недоліків у своїй конструкції. Тим не менше вважаємо за доцільне зауважити деякі моменти, що, на нашу думку, не можна залишити поза увагою в подальшому при вдосконаленні діючого законодавства України. Отже, в першу чергу варто звернути увагу на те, що і кримінальне законодавство зарубіжних країн містить у собі деякі недоліки, які також варто враховувати. Особливу увагу звертаємо на неприпустимість прямої вказівки на мету вчинюваного діяння в диспозиції статей, що стосуються кримінально-правового захисту працівника правоохоронного органу від погрози або насильства. Кримінально-правовий захист представників влади та працівників правоохоронних органів за Кримінальними кодексами Республіки Казахстан, Російської Федерації та Республіки Таджикистан забезпечується єдиною нормою, що свідчить про відсутність розуміння доцільності підвищення ступеня ефективності кримінально-правового захисту саме правоохоронної діяльності. Ну і, нарешті, суттєвою, як на нас, прогалиною є те, що в Кримінальних кодексах Республіки Білорусь та Грузії відповідальність за вчинення злочинів досліджуваної категорії не диференціюється в залежності від ступеня тяжкості заподіяного насильства. Іншими словами для кваліфікації немає значення в чому саме знаходить свій прояв даний вид злочинної поведінки, а саме: в заподіянні побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, тяжких тілесних ушкоджень. В той же час нами було виявлено і переваги розглянутих кримінальних законів перед КК України, які не можна залишати поза увагою вітчизняному законодавцеві. Зокрема, що стосується вчинення погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу групою осіб за попередньою змовою як кваліфікуючої ознаки ст. 353 КК Грузії. В порівнянні з ч. 4 ст. 345 КК України, грузинський законодавець виклав зміст аналогічної норми таким чином, що кваліфікація вчинення групового насильства по відношенню до правоохоронців можлива без потреби використанні будь-яких допоміжних норм. Проте найбільший інтерес ми вбачаємо у тому, що при визначенні потерпілої особи, поруч із представником влади, працівником правоохоронного органу, міліції або поліції у розглянутих кримінальних кодексах вживається поняття „близька особа” замість звичного для КК України „близькі родичі”. На це ми хотіли б звернути особливу увагу, оскільки перевага таких юридичних конструкцій відчутна у порівнянні із відповідною, вживаною в КК Україні. Зрозуміла потреба кримінально-правової охорони осіб, що перебувають у родинних зв’язках з працівником правоохоронного органу. С. Антонов визначає це важливим аспектом кримінально-правової охорони діяльності службових осіб і зазначає, що така позиція законодавця є цілком об’єктивною [17, 124]. Проте, на наш погляд поняття „близькі родичі”, що включає в себе: батьків, дружину, дітей, рідних братів і сестер, діда, бабу, онуків є істотно вужчим ніж „близькі”, яким охоплюються як близькі родичі так й інші особи, доля яких не байдужа працівникові правоохоронного органу. Перспективи. З огляду на це вважаємо за доцільне замінити в диспозиціях статей КК України, що стосуються кримінально-правової охорони правоохоронної діяльності існуючу вказівку на близьких родичів поняттям „близькі особи”, що, на нашу думку, неодмінно підвищить ступінь кримінально-правової захищеності працівника правоохоронного органу. Список використаних джерел: 1. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - №11. – Ст. 50. 2. Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 336 с. 3. Хавронюк М.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Істина, 2005. – 264 с. 4. Навроцький В.О. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання Особливої частини. – Л.: юрид. факульт. ЛДУ ім. Івана Франка. – 1999. – 56 с. 5. Уголовный кодекс Республики Бєларусь // По состоянию на 10 февраля 2003 года. – Мн.: Беларусь, 2003. – 232 с. 6. Уголовный кодекс Грузии // Науч. ред. З.К. Бигвава. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 409 с. 7. Уголовный кодекс Республики Казахстан. – Алматы: Юристъ, 1999. – 140 с. 8. Уголовный кодекс Российской Федерации // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. - № 25. – Ст. 2954. 9. Уголовный кодекс Республики Таджикистан. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 410 с. 10. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с. 11. Осадчий В. Мета в злочинах проти правоохоронної діяльності // Право України. – 1999. - № 10. – с. 82-85. 12. Хавронюк М.І. Дещо про мету, мотив і спрямованість суспільно небезпечного діяння // Життя і право. – 2004. - № 4. – с. 60-64. 13. Столовий В.П., Вознюк А.А. Кримінально-правове розмежування організованої злочинної групи та злочинної організації // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична. Збірник / Гол. ред. В.Л. Ординський. – Львів: Львівський юридичний інститут МВС України. – Вип. 1. – 2005. – 320 с. – с. 35-43. 14. Кримінально-процесуальний кодекс України: Станом на 19 квітня 2006 року. – К.: Велес, 2006. – 176 с. 15. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. – М. – «Омега-Л», 2005. – 257 с. 16. Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть: Учебник / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 552 с. 17. Антонов С. Проблемні питання кримінально-правової охорони службової особи, її близьких родичів та громадянина, який виконує громадський обов’язок // Право України. – 2006. - № 2. – с. 120-125.

Опубліковано: Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛьвДУВС. – Вип. 1. – 2007. – С. 148-157.