Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби

Сенько М.М.

Застосування покарання за самовільне залишення військової частини або місця служби характеризується низкою особливостей. Ці особливості зумовлені побудовою санкцій статті 407 КК України, а також тим, що суб’єкт вказаного злочину є спеціальним. Мета виступу – звернути увагу на деякі питання, що виникають при застосуванні покарання за вчинення цього злочину та неоднозначно вирішуються в теорії та практиці кримінального права. Вивчення судової практики показало, що найчастіше за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби застосовується тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Так, із 70 вивчених нами кримінальної справ по обвинуваченню осіб у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.407 КК України, що розглядались військовими місцевими судами гарнізонів Західного та Північного регіонів України, покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців застосовувалось у 32 випадках (45,7 %). А у 20 випадках із 58 (34,5 %) це покарання застосовувалось до осіб, засуджених за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст.407 КК України, в порядку застосування положень ч.1 ст.69 (в порядку призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК України) чи в порядку ч.1 ст.62 КК України (в порядку заміни позбавлення волі на строк не більше двох років триманням в дисциплінарному батальйоні на той самий строк). Деякі вчені, зокрема С.І. Дячук, В.І. Антипов, П.С. Матишевський та М.І. Мельник зазначають, що тримання в дисциплінарному батальйоні може застосовуватися не лише до військовослужбовців строкової служби, але й до інших категорій прирівняних до них за відповідальністю осіб. Таку ж позицію займає й Верховний Суд України. Так, відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 грудня 1996 року №15 “Про практику направлення військовослужбовців, які вчинили злочини, в дисциплінарний батальйон”, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців може застосовуватися до курсантів військово-навчальних закладів, шкіл прапорщиків, мічманів та інших подібних навчальних закладів за злочини, вчинені ними після зарахування на навчання і за умови, що до цього вони не проходили строкову військову службу. У зв’язку із цим, Б. Кирись зазначає, що така позиція не грунтується на законі. Кримінальний кодекс України особами, яким може бути призначено покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, називає виключно військовослужбовців строкової служби. Жодних прирівняних до них за відповідальністю осіб в нормах кримінального закону, що регулює підстави і порядок призначення даного покарання, не передбачено. Згідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” особи, прийняті на навчання у військові навчальні заклади, незалежно від того, відслужили вони чи ні строкову службу, перебувають на військовій службі за контрактом. У випадку, якщо вони не відслужили строкову службу, то навчання їм зараховується як строкова військова служба. У п.1 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 5 квітня 1994 року №139 зазначено, що воно встановлює порядок і умови відбування покарання військовослужбовців саме строкової служби. Жодні інші особи, які б могли відбувати покарання в дисциплінарному батальйоні, в названому нормативному акті не згадуються. На нашу думку, при визначенні кола осіб, до яких може застосовуватися покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, слід виходити з того, який вид військової служби вони проходять відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. Згідно ч.3 ст.2 цього закону, військова служба за контрактом курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають кафедри військової підготовки (факультети військової підготовки, відділення військової підготовки, інститути військової підготовки) з програмами підготовки на посади осіб офіцерського складу є окремим, поряд із строковою військовою службою, видом військової служби. Оскільки кримінальний закон передбачає можливість застосування тримання в дисциплінарному батальйоні лише щодо військовослужбовців строкової військової служби, дане покарання, на нашу думку, не може бути призначеним курсантам вищих військових навчальних закладів, незалежно від того чи проходили вони чи не проходили строкову військову службу. Призначення ж тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовцям інших видів військової служби, крім строкової, на нашу думку, безпідставно розширює сферу застосування даного покарання, що суперечить кримінальному закону та порушує права людини. Оскільки тримання в дисциплінарному батальйоні, призначається виключно військовослужбовцям строкової служби, воно, на нашу думку, не може бути призначеним за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.407 КК України ні при яких умовах, так як суб’єктами цього злочину не можуть бути військовослужбовці строкової служби. Вивчення судової практики показало, що судами рідко застосовується реальне позбавлення волі за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби. Так, із 171 вивченої нами кримінальної справи даної категорії, військові місцеві суди гарнізонів Західного та Північного регіонів України у 54 випадках (в 21 із 70 – за ч.1 ст.407 КК України, в 17 із 43 – за ч.2 ст.407 КК України та в 16 із 58 – за ч.3 ст.407 КК України) призначали позбавлення волі. Із них, у 51 випадку суди звільняли засуджених від відбування покарання з випробуванням в порядку ст.75 КК України або на підставі закону України про амністію. І лише в 3 випадках (1 – за ч.1 ст.407 КК України та 2 – за ч.3 ст. 407 КК України) судами призначалось реальне позбавлення волі і тільки враховуючи додаткові обставини, що обтяжують покарання. Це становить 1,8% відсотка від усіх вивчених нами кримінальних справ про самовільне залишення військової частини або місця служби. Санкція ч.3 ст.407 КК України передбачає лише покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. У зв’язку з цим, на нашу думку, необхідно до неї ввести альтернативні, більш м’які види покарання, які б передбачали можливість їх застосування до різних категорій військовослужбовців, наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні та службові обмеження на строк до двох років. Покарання у виді позбавлення волі не завжди відповідає суспільній небезпеці цього злочину. Так, санкція ч. 3 ст. 407 КК України аналогічна санкції ч. 1 ст. 408 КК України, що передбачає відповідальність за дезертирство. Однак, дезертирство військовослужбовця на строк понад місяць є більш суспільно небезпечним, ніж самовільне залишення ним військової частини або місця служби на цей же строк. Введення зазначених вище альтернативних покарань в санкцію ч.3 ст.407 КК України, на нашу думку, дало б змогу ефективніше досягати мети покарання та застосовувати альтернативні покарання до усіх категорій військовослужбовців. Перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті, в порядку ч.1 ст.69 КК України, на нашу думку, не можливий у випадку засудження особи за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.407 КК України. Санкція ч.2 ст.407 КК України альтернативно передбачає декілька видів основних покарань, які не є найбільш близькими між собою за своєю суворістю. Це штраф, службові обмеження для військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк. Зміст санкцій, в яких передбачено декілька альтернативних покарань, не дозволяє суду призначити в порядку ч.1 ст.69 КК України ті види основних покарань, які є так званими проміжними – більш м’якими, ніж найсуворіше з передбачених санкцією, і більш суворими, ніж найбільш м’яке з них. І дійсно, інше вирішення цього питання суперечило б змісту та завданню ч.1 ст.69 КК України. Не можна вважати, що ми призначаємо більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, поки це покарання не буде м’якшим ніж найбільш м’яке, передбачене санкцією статті, за якою засуджується винний. Оскільки ч.1 ст.407 КК України передбачає найбільш м’яке основне покарання, передбачене ст.51 КК України, призначення іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України за цей злочин, є об’єктивно неможливим.Лише вірне застосування покарання може забезпечити дотримання законності при реалізації кримінальної відповідальності за вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби.

Опубліковано: Проблеми вдосконалення практики застосування кримінально-правових засобів протидії злочинності органами внутрішніх справ: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 30 вересня 2004 року. – Львів: ЛЮІ МВС України, 2005. – С. 9-12.