"Воєнний стан" та "бойова обстановка" як ознаки об’єктивної сторони військових злочинів

Сенько М.М.

У науковій літературі, на нашу думку, недостатньо уваги приділяється дослідженню ознак об’єктивної сторони військових злочинів[1], зокрема "воєнного стану" та "бойової обстановки". Це сприяє неоднаковому розумінню їх змісту серед науковців та практичних працівників і, як наслідок, може призвести до неправильної кваліфікації діянь винних у вчиненні злочинів осіб та порушення законності як одного з принципів кримінального права. Переважно зазначена проблема розглядалась в процесі коментування кримінального закону, під час вивчення окремих складів військових злочинів. Серед наукових робіт, які торкаються дослідження цієї проблеми, можна виділити працю Хавронюка М.І.[2], а також Хавронюка М.І., Дячука С.І., Мельника М.І.[3] та Бугаєва В.О.[4]. Однак, незважаючи на наявність зазначених вище праць, серед науковців на сьогоднішній день існують різні позиції з приводу того, чи можливо застосування ознаки "бойова обстановка" при кваліфікації військових злочинів, вчинених військовослужбовцями українських миротворчих контингентів під час проходження служби в цих контингентах. Крім того, в науковій літературі взагалі не розглядається питання кваліфікації триваючих чи продовжуваних злочинів, які можуть розпочинатися в мирний час, а закінчуватися під час дії воєнного стану або навпаки. У пропонованій статті автор ставить за мету з’ясувати зміст "воєнного стану" та "бойової обстановки" як ознак об’єктивної сторони військових злочинів та розглянути особливості кваліфікацій військових злочинів, вчинених під час дії воєнного стану або в бойовій обстановці. Воєнний стан та бойова обстановка є кваліфікуючими ознаками вісімнадцяти військових злочинів, передбачених КК України. Це непокора (ч. 3 ст. 402); невиконання наказу (ч. 2 ст. 403); опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків (ч. 3 ст. 404); погроза або насильство щодо начальника (ч. 3 ст. 405); самовільне залишення військової частини або місця служби (ч. 4 ст. 407); дезертирство (ч. 3 ст. 408); ухилення від військової служби шляхом самоскалічення або іншим способом (ч. 3 ст. 409); викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ч. 3 ст. 410); умисне знищення або пошкодження військового майна (ч. 3 ст. 411); марнотратство або втрата військового майна (ч. 3 ст. 413); порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання (ч. 2 ст. 418); порушення статутних правил несення бойового чергування (ч. 3 ст. 420); порушення статутних правил внутрішньої служби (ч. 2 ст. 421); зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем (ч. 3 ст. 423); перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень (ч. 4 ст. 424); недбале ставлення до військової служби (ч. 3 ст. 425); бездіяльність військової влади (ч. 3 ст.426); залишення гинучого військового корабля (ч. 2 ст. 428). Крім того, вісім злочинів проти встановленого порядку несення військової служби можуть бути вчиненими лише в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці. Це здача або залишення ворогові засобів ведення війни (ст. 427); самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю (ст. 429); добровільна здача в полон (ст. 430); злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні (ст. 431); мародерство (ст. 432); насильство над населенням у районі воєнних дій (ст. 433); погане поводження з військовополоненими (ст. 434); незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними (ст. 435). Також, воєнний стан є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони двох злочинів, що не є військовими. Це перехід на бік ворога як спосіб вчинення державної зради (ч. 1 ст. 111), а також порушення законів та звичаїв війни (ст. 438). Як зазначають В.І. Терентьєв та В.Г. Сизранцев, вчинення військового злочину в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці має підвищений ступінь суспільної небезпеки і тому за нього встановлюються більш суворі міри покарання[5]. За усі злочини, кваліфікуючою або обов’язковою ознакою об’єктивної сторони яких є "воєнний стан" чи "бойова обстановка", передбачено основне покарання у виді позбавлення волі. При цьому альтернативних менш суворих видів покарань санкції статтей не встановлюють. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень[6]. Метою введення воєнного стану є створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях, відповідно до ст. 5 зазначеного Закону, вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Указ Президента України про введення воєнного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України. Скасовується воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України в разі усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, про що негайно оголошується через засоби масової інформації. З пропозицією про скасування воєнного стану до Президента України може звернутися Верховна Рада України (ст. 7 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”). Воєнний стан може вводитися як на території всієї України, так і в окремих її місцевостях. Ми вважаємо, що для кваліфікації дій (бездіяльності) військовослужбовця як таких, що вчинені в умовах воєнного стану не має значення чи винний залишив військову частину, яка бере участь у воєнних діях, чи перебуває в тилу. За роки незалежності України воєнний стан не вводився, а тому судова практика про злочини, вчинені в умовах воєнного стану, в нашій державі відсутня. Однак, оскільки введення такого стану не виключено в майбутньому, на практиці можуть виникнути труднощі при кваліфікації продовжуваних чи триваючих злочинів, кваліфікуючою ознакою яких є вчинення їх в умовах воєнного стану, і які розпочинаються в мирний час, а закінчуються після введення воєнного стану, або навпаки – розпочинаються під час дії воєнного стану, а закінчується в мирний час. Особливістю триваючих злочинів є те, що вони розпочинаються дією або бездіяльністю суб’єкта і далі продовжуються безперервно протягом певного часу. Зокрема, до таких злочинів належать наступні військові злочини: самовільне залишення військової частини або місця служби, дезертирство, ухилення від військової служби шляхом самоскалічення або іншим способом. Виникає питання як кваліфікувати дії винного, який розпочав ухилення від військової служби в мирний час і продовжує ухилятися від неї після введення воєнного стану? На нашу думку, кваліфікуюче значення в такому випадку має зміст інтелектуальної ознаки вини суб’єкта злочину. Аналізуючи триваючі військові злочини, кваліфікуючою ознакою яких є їх вчинення в умовах воєнного стану, ми приходимо до висновку, що всі вони є злочинами з формальним складом. В злочинах з формальним складом зміст інтелектуальної ознаки вини полягає в усвідомленні суспільної небезпеки діяння[7]. Усвідомлення суспільної небезпеки діяння передбачає також й усвідомлення усіх ознак об’єктивної сторони злочину, в тому числі й усвідомлення наявності воєнного стану, якщо такий стан є кваліфікуючою ознакою злочину. Якщо ж діяння суб’єкта вчиняється в мирний час, таке усвідомлення відсутнє. Навіть якщо після введення воєнного стану винний не припиняє злочинний стан, утворений вчиненим триваючим злочином, таке усвідомлення було відсутнє під час вчинення суспільно небезпечного діяння, а тому не може ставитися у вину суб’єкта. Триваючий злочин, який був розпочатий під час дії воєнного стану і закінчений після його скасування, на нашу думку, слід кваліфікувати як такий, що вчинений в умовах воєнного стану з цих же причин. Крім того, діяння, вчинене в умовах воєнного стану є більш суспільно небезпечним, ніж таке, що було вчинене в мирний час. Якщо б злочинний стан був припиненим до скасування воєнного стану, то кваліфікація дій (бездіяльності) винного не викликала б жодних сумнівів. Ця ж обставина, що його не змогли припинити раніше, не може розглядатися як підстава для пом’якшення кримінальної відповідальності. Так само, на нашу думку, необхідно вирішувати питання про кваліфікацію злочинів з матеріальним складом, якщо суспільно небезпечне діяння вчинено в мирний час, а наслідки настали після введення воєнного стану. Хоч суспільно небезпечні наслідки, в таких випадках, й настають після введення воєнного стану, кваліфікувати діяння слід враховуючи зміст інтелектуальної сторони умислу чи необережності. Якщо суспільно небезпечне діяння вчинено в мирний час, винний під час його вчинення не усвідомлює, не може та не повинен усвідомлювати того, що в майбутньому в країні буде введено воєнний стан, а, тим більше, не може усвідомлювати, що суспільно небезпечні наслідки його діяння настануть після введення воєнного стану. В таких випадках кваліфікація діянь суб’єкта злочину як таких, що вчинені в умовах воєнного стану, на нашу думку, слід розглядати як об’єктивне ставлення у вину. Дещо інакше повинно вирішуватися питання в такій ситуації у випадку вчинення продовжуваного злочину. Відповідно до ч. 2 ст. 32 КК України, продовжуваний злочин – це одиничний злочин, який вчиняється декількома тотожними діяннями, об’єднаними єдиним злочинним наміром, які в цілому утворюють єдиний злочин. Наявність єдиного злочинного наміру, на нашу думку, завжди свідчить про прямий умисел в діяннях особи. Продовжуваним злочином може бути, зокрема, викрадення зброї, коли військовослужбовець декілька разів, маючи єдиний злочинний намір викрасти автомат Калашникова, таємно виносить його за межі кімнати для зберігання зброї по складовим частинам; або умисне знищення військового майна, коли винний, маючи намір знищити військовий вантажний автомобіль, декількома діяннями, протягом певного проміжку часу (декілька днів чи навіть тижнів), виводить його з ладу. Продовжуваними злочинами також можуть бути марнотратство або втрата військового майна, порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання, порушення статутних правил внутрішньої служби тощо. Оскільки особливістю продовжуваного злочину є вчинення декілька тотожних діянь, що об’єднані єдиним злочинним наміром, то, на нашу думку, якщо хоч одне із таких діянь вчиняється під час дії воєнного стану, діяння винного необхідно кваліфікувати як такі, що вчинені в умовах воєнного стану. При цьому немає значення, чи вчинення діянь, що складають об’єктивну сторону продовжуваного злочину, розпочато до введення воєнного стану і припинено під час його дії, чи навпаки – розпочато під час дії воєнного стану, а припинено після його скасування. В такому випадку усвідомлення воєнного стану включається в інтелектуальну ознаку умислу. Військовослужбовець завжди буде усвідомлювати введення в державі воєнного стану, оскільки про такий стан, як було зазначено вище, повідомляється через засоби масової інформації. Крім того, введення воєнного стану в державі супроводжується переведенням військових формувань на режим підвищеної бойової готовності, що не може не відобразитися в свідомості будь-якого військовослужбовця. Законодавчого визначення бойової обстановки немає. На нашу думку, під бойовою обстановкою слід вважати перебування військової частини (підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки до бою чи ведення бою. Відповідно до п. 1 Гл. 1 діючого нині Бойового статуту Сухопутних військ, ч. ІІ (батальйон, рота), введеного в дію наказом головнокомандувача Сухопутними військами Збройних Сил СРСР від 9 квітня 1989 року № 35, бій – це основна форма тактичних дій військ, що являє собою організовані та узгоджені за метою, місцем і часом удари, вогонь і маневр з’єднань, частин і підрозділів з метою знищення (розгрому) противника, відбиття його ударів і виконання інших завдань в обмеженому районі протягом короткого часу. Бій може бути загальновійськовим, протиповітряним, повітряним і морським[8]. Як зазначає Р.В. Закомолдін, ознакою бойової обстановки є те, що вона може виникнути не лише у воєнний, але й в мирний час, наприклад, при відбитті нападу ворога на прикордонну заставу, порушенні повітряного чи морського простору України тощо[9]. М.І. Хавронюк зазначає, що кваліфікуючі ознаки “в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці”, не можуть бути застосованими при кваліфікації військових злочинів, вчинених військовослужбовцями українських миротворчих контингентів під час проходження ними служби в цих контингентах з таких причин. По-перше, Верховною Радою України стан війни жодної з країн, на території яких дислокуються ці контингенти, не оголошувався. По-друге, у вказаних випадках воєнного нападу на Україну не існує. По-третє, зазначені контингенти не призначені для ведення військових дій з метою знешкодження військового супротивника та виконання інших тактичних завдань[10]. Така позиція, на нашу думку, потребує уточнення. Ми погоджуємося, що військові злочини, вчинені військовослужбовцями під час участі в миротворчих операціях, не можуть бути кваліфікованими як такі, що вчинені в умовах воєнного стану в жодному випадку з вищезазначених причин. Як вже зазначалося, за часи незалежності України воєнний стан жодного разу не оголошувався. Однак, бойова обстановка може виникати й в мирний час. Ми вважаємо, що участь українських військовослужбовців у миротворчих місіях не виключає можливості виникнення бойової обстановки. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”, миротворчий контингент – це військові підрозділи, оснащені відповідним озброєнням і військовою технікою. Їх завданням є, зокрема, запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів, врегулювання таких конфліктів з використанням примусових заходів, роззброєння та розформування підрозділів конфліктуючих сторін, виконання міліцейських (поліцейських) функцій щодо забезпечення безпеки і додержання прав людини тощо[11]. На нашу думку, виконання цих функцій в зонах політичної нестабільності та військових конфліктів може спричинити напади однієї з конфліктуючих сторін чи певних озброєних груп на українських миротворців. Вчинені за таких обставин військові злочини, на нашу думку, володіють підвищеним ступенем суспільної небезпеки та повинні бути кваліфіковані як такі, що вчинені в умовах бойової обстановки. Адже, метою бою є не лише знищення (розгром) противника, але й відбиття його ударів та виконання інших завдань. Про можливість виникнення бойової обстановки при проведенні миротворчих місій зазначає також й Р.В. Закомолдін[12]. Цікаво, що Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 року, виключивши з конкретних статей Особливої частини поняття "воєнний стан" та "бойова обстановка", зберіг ці терміни лише в одній з них (ст. 331 Кримінального кодексу Російської Федерації), що визначає поняття і загальні умови відповідальності за військові злочини. Частина 3 цієї статті визначає, що кримінальна відповідальність за військові злочини, вчинені в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, визначається законодавством Російської Федерації воєнного часу. Як зазначає В.Г. Сизранцев, в даний час таке законодавство не створено, хоча в цьому є практична необхідність[13]. На нашу думку, в Україні таке вирішення питання кримінальної відповідальності за вчинення військових злочинів в умовах воєнного стану чи бойовій обстановці суперечило б Кримінальному кодексу України та Конституції України. Відповідно до ч. 1 ст. 3 КК України, законодавством України про кримінальну відповідальність є виключно Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Тому встановлення кримінальної відповідальності якимись іншими законодавчими актами було б неправомірним. На необхідність відновлення в Кримінальному кодексі Російської Федерації норм про відповідальність за злочини, вчинені в умовах воєнного стану чи бойової обстановки, звертають увагу російські науковці, зокрема Р.В. Закомолдін, О.К. Затєлєпін, А.А. Толкаченка[14]. Отже, підсумовуючи викладене слід зазначити, що з’ясування змісту "воєнного стану" та "бойової обстановки" як ознак об’єктивної сторони військових злочинів має важливе теоретичне і практичне значення та сприятиме дотриманню законності як одного з принципів кримінального права. [1] Тут та надалі як рівноцінні будуть вживатися поняття "військові злочини" та "злочини проти встановленого порядку несення військової служби". [2] Хавронюк М.І. Військові злочини: Навчальний посібник. – К.: Українська академія внутрішніх справ., 1995. – 156 с. [3] Хавронюк М.І., Дячук С.І., Мельник М.І. Військові злочини: Коментар законодавства. – К.: А.С.К., 2003. – 272 с. [4] Бугаєв В.О. Кримінально-правові особливості ознак військового злочину // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – Вип. 4. – С. 84-88. [5] Терентьєв В.І. Деякі питання кваліфікації воїнських злочинів за законодавством України // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 172-177. Сызранцев В.Г. Воинские преступления: Комментарий к главе 33 УК РФ. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – С. 21. [6] Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 6 квітня 2000 року із змінами від 3 квітня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 28. – Ст. 224; 2003. – № 27. – Ст. 209. [7] Ми вважаємо, що злочини з формальним складом можуть бути вчиненими лише з прямим умислом. Оскільки в таких злочинах наслідки лежать поза межами його складу, форма вини визначається виключно шляхом з’ясування ставлення винного до суспільно небезпечного діяння. Це, в свою чергу, виключає можливість вчинення таких злочинів з непрямим умислом або з необережності, так як ставлення у вигляді "не бажав, але свідомо допускав", "легковажно розраховував на їх відвернення" або "не передбачав, хоча повинен був і міг передбачити" можливе лише до наслідків і ні в яких формах не може бути застосованим до діяння. Детальніше див.: Сенько М.М. Деякі проблеми визначення елементів складу злочину "Самовільне залишення військової частини або місця служби" // Актуальні питання реформування правової системи в Україні: Збірник наукових статей за матеріалами ІІ міжвузівської науково-практичної конференції 25-26 травня 2005 року. – Луцьк: ВДУ ім. Лесі Українки, 2005. – Частина 2. – С. 388-394. [8] Боевой устав Сухопутных войск, часть ІІ (батальон, рота), введен в действие приказом главнокомандующего Сухопутными войсками от 9 апреля 1989 года № 35. – М.: Военное издательство, 1990. – С. 13. [9] Закомолдин Р.В. Преступления против военной службы: Проблемы уголовно-правовой регламентации пути их решения / Уголовное право: Стратегия развития в ХХІ веке: Материалы международной научно-практич. конф. в Московской госуд. юридич. академии 29 – 30 января 2004 года. – М.: МГЮА, 2004. – С. 427-431. [10] Хавронюк М.І., Дячук С.І., Мельник М.І. Військові злочини: Коментар законодавства. – К.: А.С.К., 2003. – С. 102-103. [11] Про участь України в міжнародних миротворчих операціях: Закон України від 23 квітня 1999 року із змінами від 10 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. – Ст. 202. [12] Закомолдин Р.В. Преступления против военной службы: Проблемы уголовно-правовой регламентации пути их решения / Уголовное право: Стратегия развития в ХХІ веке: Материалы международной научно-практич. конф. в Московской госуд. юридич. академии 29 – 30 января 2004 года. – М.: МГЮА, 2004. – С. 427-431. [13] Сызранцев В.Г. Воинские преступления: Комментарий к главе 33 УК РФ. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – С. 21. [14] Закомолдин Р.В. Преступления против военной службы: Проблемы уголовно-правовой регламентации пути их решения / Уголовное право: Стратегия развития в ХХІ веке: Материалы международной научно-практич. конф. в Московской госуд. юридич. академии 29 – 30 января 2004 года. – М.: МГЮА, 2004. – С. 427-431. Зателепин О.К. Некоторые вопросы совершенствования военно-уголовного законодательства // Уголовное право в ХХІ веке: Материалы Международной науч. конф. на юридич. фак. МГУ им. М.В. Ломоносова 31 мая – 1 июля 2001 года. – М.: ЛексЭст, 2002. – С. 129-132. Толкаченко А.А. К вопросу о совершенствовании военно-уголовного законодательства Российской Федерации // Уголовное право в ХХІ веке: Материалы Международной науч. конф. на юридич. фак. МГУ им. М.В. Ломоносова 31 мая – 1 июля 2001 года. – М.: ЛексЭст, 2002. – С. 206-212.

Опубліковано: Кримінальне право України. – 2006. – № 3. – С. 50-56.