Проблеми застосування та перспективи удосконалення КК України

Грищук В.К., Сенько М.М.

7-8 квітня 2006 року у Львівському державному університеті внутрішніх справ відбулась вже традиційна міжнародна науково-практична конференція, приурочена черговій річниці прийняття Кримінального кодексу України. Тема цьогорічної конференції – "Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування та перспективи удосконалення". В роботі конференції взяли участь відомі вчені-криміналісти та практичні працівники з України, Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Польща. Зокрема, від України – прибули професор кафедри кримінального права № 1 Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор В.І. Борисов, професор кафедри кримінального права і кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України М.Й. Коржанський, перший проректор Академії управління МВС України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України В.О. Глушков, проректор з наукової роботи Київського юридичного інституту Київського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор А.А. Музика, суддя Військової колегії Верховного Суду України, генерал-майор юстиції М.Г. Пінчук, професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України В.П. Тихий, проректор з наукової роботи Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України М.І. Панов, заступник декана юридичного факультету з наукової роботи Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, доктор юридичних наук, професор В.М. Трубников, завідуючий кафедрою кримінального та адміністративного права Академії адвокатури України, доктор юридичних наук, професор Є.В. Фесенко, завідуючий відділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор О.М. Костенко, професор Київського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор П.А. Воробей, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету імені Івана Франка, доктор юридичних наук, професор П.М. Рабінович, професор Академії адвокатури України, доктор юридичних наук, професор З.В. Ромовська, директор Науково-дослідного центру Академії прокуратури України, кандидат юридичних наук, професор В.М. Куц, завідуючий відділом Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, кандидат юридичних наук, доцент М.І. Хавронюк, начальник кафедри кримінального права і кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент В.В. Лень та інші. Від Російської Федерації учасниками конференції були завідуючий кафедрою організації прокурорсько-слідчої діяльності Іркутського юридичного інституту Генеральної прокуратури Російської Федерації, доктор юридичних наук, професор Ю.П. Гармаєв, професор кафедри кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор Л.В. Іногамова‑Хегай, завідуючий кафедрою кримінального права і кримінології Московського державного університету імені М.В. Ломоносова, доктор юридичних наук, професор В.С. Коміссаров, завідуючий кафедрою кримінального права Юридичного інституту Далекосхідного державного університету, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації О.І. Коробєєв, завідуючий кафедрою кримінального права та процесу Ярославського державного університету імені П.Г. Дємідова, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації Л.Л. Кругліков, завідуючий кафедрою кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор О.І. Рарог, професор кафедри кримінального права Московської державної юридичної академії, доктор юридичних наук, професор О.І. Чучаєв та інші. Республіку Білорусь на конференції представляли професор кафедри кримінального права Білоруського державного університету, доктор юридичних наук, професор В.М. Хоміч, а Республіку Польща – доктор права Католицького Люблінського університету Лєшек Цвікла та магістр права Шльонського університету Тетяна Вольц. Всього у роботі конференції взяло участь 234 науковці та працівники практичних органів. Конференція розпочала свою роботу 7 квітня 2006 року з пленарного засідання. З привітанням до учасників конференції звернувся ректор Львівського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор В.Л. Ортинський. Із головною доповіддю на тему: "Кримінальний кодекс України 2001 року: підсумки та очікування" виступив декан юридичного факультету Львівського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор В.О. Навроцький. Він в загальних рисах відзначив переваги та недоліки чинного КК України. Основним недоліком цього нормативного акту, на думку доповідача, є те, що КК України не став стабільним. За п’ять років існування, до нього вносились різноманітні зміни, доповнення, поправки, виключення близько двох десятків разів. Дві статті з КК України виключено, десятьма - він доповнений, сімнадцять - викладалися цілком в новій редакції, двадцять одна стаття зазнала змін у диспозиціях чи санкціях. Причому, окремі кримінально-правові норми змінювалися вже двічі. В цілому ж, за п’ять років, як зазначив В.О. Навроцький, змін зазнали 10 % усіх статей КК України. Аналізуючи причини цього, доповідач зазначив, що нестабільність сфери кримінально-правової регламентації пов’язана відсутністю чітких критеріїв визначення змісту багатьох понять, закріплених у КК України. Високий рівень бланкетності, невиправдані зміни регулюючого законодавства ведуть до того, що обсяг кримінально-правових заборон змінюється часто і переважно, безпідставно. При цьому формальних змін у тексті КК України може й не відбуватися. Приводячи приклад, В.О. Навроцький звернув увагу на відсутність послідовності у регламентації критеріїв для визначення розміру наслідків матеріального характеру, за наявності яких настає кримінальна відповідальність. КК України 2001 р., зазначив доповідач, був зорієнтований на врахування неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмір якого – 17 грн. - було встановлено понад десятиліття тому, який давно втратив свій економічний зміст. Законодавець спробував виправити ситуацію, запровадивши як критерій для визначення розміру розкрадання, ухилення від оподаткування та ряду інших наслідків іншу розрахункову одиницю - мінімальну соціальну пільгу. Але це не покращило ситуацію, а лише усугубило її. В.О. Навроцький відзначив недоліки цього. Серед них: - те, що порушується правило про те, що злочинність діяння повинна визначатися лише в КК України. Адже, те, що замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян слід враховувати мінімальну соціальну пільгу, її розмір визначено іншим законом - "Про податок з доходів фізичних осіб"; - розмір мінімальної соціальної пільги змінювався три останніх роки, причому, істотно. При цьому не вирішене питання про визначення розміру наслідків при продовжуваних посяганнях; - абсолютні величини мінімальної соціальної пільги визначалися у відриві від потреб кримінального права. Як сума, що не обкладається податком, вона замала. Але як розмір, при трикратному перевищенні якого настає кримінальна відповідальність за найпоширеніші злочини - надто вже неадекватна. Адже зараз в Україні по суті безкарними залишалися кишенькові крадіжки; - утворився величезний розрив між розмірами шкоди, за наявності якої настає кримінальна відповідальність та штрафом, який накладається за злочин. Адже штрафи, як і раніше, обчислюються пропорційно до розміру неоподатковуваного розміру доходів громадян. Намагаючись змінити таку ситуацію, В.О. Навроцький запропонував норму, відповідно якої зміни до КК України могли б вноситися не частіше одного разу на рік. Є підстави, на йог думку, пропонувати пов’язати цей строк з прийняттям державного бюджету, коли визначено основні економічні параметри, з якими так чи інакше пов’язується визначення змісту ряду кримінально-правових понять, зокрема, розмір мінімальної заробітної плати та податкової соціальної пільги на наступний рік. Також, як зазначив доповідач, необхідно відмовитися від поняття "податкова соціальна пільга" та ввести поняття "розрахункова одиниця" - як критерій для визначення розміру злочинних наслідків майнового характеру. Поняття "розрахункова одиниця" слід запроваджувати паралельно с проголошеною вище ідеєю про щорічне оновлення КК України на основі врахування бюджету на наступний рік, передбачити врахування інфляційних чинників, якщо інфляція протягом року перевищить певний розмір (наприклад, вийде за межі 10%). Учасниками конференції на пленарному засіданні було розглянуто ряд актуальних проблем у сфері застосування Кримінального кодексу України. Так, доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки РФ О.І. Коробєєв поділився досвідом застосування Кримінального кодексу Російської Федерації 1996 року, розглянув недоліки кримінально-правової законотворчості, звернув увагу на позитивні моменти. Зокрема, він зазначив, що в цілому КК РФ 1996 року страждає яскраво вираженою криміналізаційною надмірністю. Концептуально це обумовлено бажанням зробити кодекс не "маленьким та жорстким", а "великим та м’яким". Крім того, дефектність діючого КК РФ, на думку О.І. Коробєєва, є наслідком майже повного ігнорування теорії криміналізації та декриміналізації. Виправити ситуацію можна лише шляхом радикального перегляду Особливої частини КК РФ, перевівши ряд кримінально-протиправних діянь в розряд цивільно-правових деліктів, адміністративних, дисциплінарних чи кримінальних проступків. Разом з тим, зазначив О.І. Коробєєв, прийняття нині діючого КК РФ є, безумовно, великим досягненням російської кримінально-правової та кримінально-політичної думки. Він відповідає духу сьогодення, досить повно та майже адекватно відображає потреби практики у врегулюванні з допомогою кримінального права найбільш важливих та цінних суспільних відносин. Проблемам конструювання кримінально-правових норм про однорідні злочини присвятив свою доповідь доктор юридичних наук, професор О.І. Рарог. Він запропонував своє визначення однорідних злочинів, під якими розуміє злочини, що посягають на один безпосередній об’єкт та вчиняються з однаковою формою вини. Проаналізувавши норми про однорідні злочини в кримінальних кодексах Російської Федерації, Республіки Білорусь та України, О.І. Рарог зробив висновки про те, що вони повинні займати однакове місце в системі Особливої частини Кримінального кодексу. Крім того, якщо такі злочини вчиняються однаковими способами (наприклад, насильницькими), то вони повинні каратися однаково суворими покараннями. Норми про кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі види однорідних злочинів повинні бути максимально уніфікованими, тобто містити одні й ті ж або подібні обтяжуючі обставини. Аксіомам, презумпціям та фікціям в кримінальному праві була присвячена доповідь доктора юридичних наук, професора Л.Л. Круглікова. На прикладі взаємозв’язку злочину та покарання доповідач прийшов до висновку про те, що в деяких ситуаціях досить важко розмежувати ці категорії в кримінальному праві. Так, зазначив Л.Л. Кругліков, в історії розвитку кримінального права досить довгий час вважалося аксіоматичним положення, відповідно до якого за злочин неминуче слідує покарання. В ХІХ столітті, разом із поступовим запровадженням інституту умовного засудження, взаємозв’язок злочину та покарання втратив свою аксіоматичність та набув характеру презумпції. Л.Л. Кругліков зауважив, що сьогодні в Російській Федерації лише до ⅓ осіб, що вчинили злочин, реально застосовується покарання. Якщо такий стан речей не виправити, зазначив доповідач, то на певному етапі розвитку кримінально правової науки можлива парадоксальна ситуація, коли виявиться фіктивність положення про те, що за злочином слідує покарання. У зв’язку з цим, Л.Л. Кругліков запропонував оптимізувати зв’язок "злочин – покарання", в тому числі й шляхом перегляду умов застосування умовного засудження. Цікавою була доповідь доктора юридичних наук, професора А.А. Музики, який висловив думки щодо спірних положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності". Проаналізувавши зміст зазначеної постанови, він зробив висновок, що розуміння інституту звільнення від кримінальної відповідальності має бути єдиним у кримінально-процесуальному і матеріальному праві. Вітчизняне законодавство у сфері застосування амністії здійснення помилування вирізняється недосконалістю, йому бракує системності, що негативно впливає на правозастосовну діяльність. Крім того, на думку А.А. Музики, аналізована постанова внутрішньо надзвичайно суперечлива, а також не узгоджена з чинним законодавством. Не в останню чергу виявлені види є наслідком того, що у постанові не використано рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. (справа щодо депутатської недоторканності). Також, А.А. Музика зауважив, що дану постанову варто було б приймати "у пакеті" з іншою постановою, – котра має бути присвячена роз'ясненню питань щодо застосування судами законодавства про звільнення від покарання. Вартою уваги та підтримки слід вважати пропозицію А.А. Музики ініціювати утворення Української асоціації кримінального права, яка б виступила професійним об’єднанням вітчизняних фахівців у галузі кримінального права. Кандидат юридичних наук, доцент В.В. Лень розглянув питання деінституціалізації примусових заходів медичного характеру. Він звернув увагу учасників конференції, що всі громадяни України, зокрема і з психічними вадами є членами громадянського суспільства й держава повинна про них всіляко дбати й гарантовано забезпечити їх права і свободи. Втім, на сьогодні слід відверто визнати умови перебування осіб в психіатричних закладах будь-якого виду передбачених ст. 94 КК України є вкрай жахливі. Політика деінституціалізації примусових заходів медичного характеру стала державною в багатьох європейських країнах. Вона супроводжувалася не тільки збільшенням різноманітності форм і засобів психіатричного обслуговування, але й децентралізацією або приближенням психіатричної допомоги до населення своєї держави. Основним змістом деінституціалізації примусових заходів медичного характеру є максимальне виведення душевнохворих (крім тих, які є небезпечними для себе і оточуючих) з психіатричних стаціонарів і заміна тривалого безумовно дезадаптуючого утримання різноманітними формами лікувально-профілактичної, медико-соціальної і соціально-правової допомоги амбулаторно або в полегшених умовах психіатричного стаціонару. Такі зміни в організації психіатричної допомоги в Україні, на думку доповідача, сприятиме асиміляції душевнохворих суспільством, їх адаптації за межами психіатричної установи, утворюватиме умови для виникнення всеохоплюючої, розгалуженої системи обслуговування (нові умови надання послуг нагляду, лікування; нові професійні ролі, а разом з тим нові знання і нові виміри у відносинах з пацієнтами) душевнохворих. Проблемам удосконалення процесуальної форми інституту звільнення від кримінальної відповідальності за кримінальним правом Республіки Білорусь присвятив свою доповідь В.М. Хомич. Він зазначив, що питання про співвідношення процесуальної форми звільнення від кримінальної відповідальності з принципом презумпції невинуватості залишається не вирішеним в науці кримінального права та процесу. На його думку, постанова суду про звільнення від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами повинна за юридичною силою (значенням) та структурою відповідати обвинувальному вироку. Необхідно, щоб різниця полягала лише в тому, що в резолютивній частині постанови про звільнення від кримінальної відповідальності постановляється рішення суду про відмову в засудженні обвинуваченого і в застосуванні відповідної санкції кримінального закону за вчинений ним злочин. Лише в такому випадку можна буде констатувати, що кримінально-правовий інститут звільнення від кримінальної відповідальності отримав адекватну його суті процесуальну форму. У рамках конференції працювало три секції: "Проблеми застосування та перспективи удосконалення Загальної частини Кримінального кодексу України", "Проблеми застосування та перспективи удосконалення Особливої частини Кримінального кодексу України" та "Досвід кримінально-правового регулювання у зарубіжних державах". Під час роботи пленарного та секційних засідань, внаслідок обговорення проблем, що піднімались учасниками конференції, було висловлено низку пропозицій щодо удосконалення чинного КК України. Зокрема, кандидат юридичних наук, доцент М.І. Хавронюк запропонував Загальну частину КК України доповнити кількома новими розділами: 1) про принципи кримінального права – найбільш загальні ідеї, які стосуються кримінального права у цілому; 2) про роз’яснення понять кримінального закону; 3) про загальні положення про кваліфікацію злочинів; 4) про загальні положення про кримінальну відповідальність та форми її реалізації; 5) про обставини, за яких особа не підлягає кримінальній відповідальності. Йдеться, зокрема, про смерть особи, яка вчинила злочин, декриміналізацію діяння тощо, а також про відсутність вимоги потерпілого чи іншої зацікавленої особи, як обставину, за якої особа не підлягає кримінальній відповідальності. Слід детально виписати усі положення про справи приватного обвинувачення. Зокрема, мають бути врегульовані питання щодо вирішення справи в ситуації, коли діяння вчинене обома сторонами, або коли діяння вчинене двома і більше співучасниками, а потерпілий вимагає сатисфакції лише від одного, строків подачі скарги та умов її відзиву. Усі ці питання стосуються саме матеріального кримінального права, але їх треба ретельно узгодити з процесуальним. Водночас, на його думку, із КК України необхідно виключити положення про екстрадицію та про передачу осіб для відбування покарання. Адже ці положення не є власно кримінально-правовими (більшість їх відноситься до сфери міжнародного, кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства), а їх сукупність створює нову підгалузь законодавства. Доктором юридичних наук, професором М.Й. Коржанським було запропоновано виключити із диспозицій статей 116, 123 та п. 7 ст. 66 КК України вказівку на стан сильного душевного хвилювання як конститутивну, кваліфікуючу обставину та обставину, що пом’якшує покарання та замінити її станом фізіологічного афекту. На думку доповідача, душевне хвилювання може бути викликане будь-якою несуттєвою подією, під час побутової сварки, відмовою, запізненням тощо. Обставиною, яка суттєво знижує можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, може бути лише фізіологічний афект – найпотужніший емоційний вибух, який призводить до суттєвих руйнацій, змін у психології винної особи, У стані фізіологічного афекту особа майже повністю втрачає здатність правильно оцінювати свою поведінку і керувати нею. Доктор юридичних наук, професор Є.В. Фесенко запропонував ч. 2 ст. 24 КК України викласти наступним чином: „Прямим є умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та бажала його вчинення, або усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання”. Це дало б змогу визначитись з формою та видом вини в злочинах з формальним складом. На думку кандидата юридичних наук, доцента В.М. Боровенка, частину загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, передбачених ст. ст. 45 – 49, 97 та 106 КК України, звести під спільний знаменник і розмістити в розділі звільнення від покарання або з’єднати із обставинами, які пом’якшують покарання (ст. ст. 45 - 48). Спеціальні ж види, зокрема, передбачені ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311 та ч. 3 ст. 369 мають бути передбачені безпосередньо у спеціальній кримінально-правовій нормі Загальної частини, приєднавши сюди і ч. 4 ст. 401. Амністія та помилування є лише видом звільнення від покарання чи його відбування, а тому має лишатися лише в „Розділі ХІІ. Звільнення від покарання та його відбування”. За наслідками розгляду окремих ознак поняття покарання доктором юридичних наук, професором В.К. Грищуком було запропоновано викласти ч. 1 ст. 50 КК в наступній редакції: „Покарання – це форма реалізації кримінальної відповідальності, найбільш суворий, крайній засіб державного примусу, який призначається і виконується згідно закону від імені держави вироком суду особі, визнаній винною у вчиненні злочину, і має особистісний характер, змістом якого є кара – позбавлення або (і) обмеження прав і свобод цієї особи, що породжує для засудженої особи особливий правовий статус – судимість”. Кандидатом юридичних наук, доцентом Т.О. Гончар було запропоновано викласти ст. 97 у наступній редакції: “Стаття 97. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, які передбачені частиною другою статті 105 цього кодексу. У разі ухилення неповнолітнього, який вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи за поданням спеціалізованого державного органу скасовуються судом і матеріали направляються для притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності”. Розглядаючи проблеми призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, кандидатом юридичних наук О.О. Дульським було запропоновано до статті 69 ”Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом” увести частину 2 такого змісту: “Більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, судом може бути призначене за вчинення будь-якого злочину, якщо винна особа в процесі оперативно-розшукової діяльності, досудового слідства чи судового розгляду справи виконувала спеціальне завдання, або в іншій формі активно сприяла викриттю організованої групи або злочинної організації, розкриттю вчиненого ними злочину(ів), притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню завданих збитків, усуненню заподіяної шкоди”. Ним же було запропоновано у статті 81 КК України “Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання“ частину 2 після слова “виправлення” доповнити словами: “а також виконував спеціальне завдання щодо попередження чи розкриття злочинної діяльності організованих груп, злочинних організацій, або в іншій формі активно сприяв їх викриттю, розкриттю вчиненого ними чи їх учасниками злочину(ів), притягненню винних до відповідальності, відшкодуванню завданих збитків, усуненню заподіяної шкоди чи в іншій формі сприяв боротьбі з організованою злочинністю”. Також, після частини 3 цю ж статтю, на його думку, необхідно доповнити новими частинами 4 та 5 такого змісту: “4. Умовно-дострокове звільнення засудженої особи, яка виконувала спеціальне завдання щодо попередження чи розкриття злочинної діяльності організованих груп чи злочинних організацій, або в іншій формі активно сприяла боротьбі з організованою злочинністю, від відбування покарання може бути застосоване: 1) незалежно від фактичного відбуття призначеного судом строку покарання за вчинення такою особою, за винятком організатора злочинної групи чи організації, злочину невеликої чи середньої тяжкості, або за ненавмисне вчинення особливо тяжкого злочину, не поєднаного з насильством над потерпілим, чи тяжкого злочину, не пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків; “5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання до організаторів злочинної групи чи злочинної організації не застосовується”. Досліджуючи проблеми Особливої частини КК України, О.О. Дульським було запропоновано до статті 368 “Одержання хабара” необхідно ввести частину четверту, яку викласти в наступній редакції: “Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою, якщо вони вчинені організованою злочинною групою, або одержання хабара, від учасника організованої групи, злочинної організації”. Кандидат юридичних наук, доцент О.О. Дудоров запропонував викласти п.1 примітки до ст. 209 КК у такій новій редакції: “Під майном, що легалізується, треба розуміти майно, набуте внаслідок вчинення діяння, відповідальність за яке передбачено Кримінальним кодексом України (за винятком діянь, які відносяться до злочинів невеликої тяжкості, та діянь, передбачених ст. 207, ст. 212 і ст. 222 КК (в частині одержання пільг щодо податків)), або внаслідок вчинення за межами України діяння, яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за яке передбачено відповідальність Кримінальним кодексом України (за винятком діянь, фактичні ознаки яких охоплюються ст. 207, ст. 212, ст. 222 КК (в частині одержання пільг щодо податків), та діянь, за які в Україні передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання)”. Розглядаючи питання кримінально-правовому забезпеченню права людини на свободу, доктором юридичних наук, професором В.О. Глушковим було запропоновано ввести в Особливу частину КК України норму, що передбачала б кримінальну відповідальність за рабство. Існування такої норми, на його думку, є необхідним та відповідатиме взятим на себе Україною міжнародним зобов’язанням. Склад цього злочину відрізнятиметься від складу злочину, передбаченого ст. 149 КК України "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Аналіз правозастосовчої практики та сучасні кримінологічні реалії в сфері гірничих відносин, як зазначив кандидат юридичних наук, доцент І.М. Козьяков, дають підстави для висновку, що підвищити ефективність кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з незаконним видобутком корисних копалин, можна за рахунок зміни деяких підходів до її законодавчої регламентації. Зокрема, він пропонує виділити з тексту ст. 240 КК України в якості самостійного складу злочину таке суспільно небезпечне діяння, як незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення. Означений склад злочину слід розмістити, на його думку, в розділі VІІ "Злочини в сфері господарської діяльності". Кандидатом юридичних наук М.В. Карчевським, з метою відповідності національного законодавства Конвенції про кіберзлочинність, прийнятої в рамках Ради Європи 23 листопада 2001 року, з Додатковим протоколом, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобського характеру, вчинених через комп’ютерні системи, запропоновано диспозицію ч. 1 ст. 361 КК України сформулювати наступним чином: «Знищення, підробка, блокування комп’ютерних даних, спотворення процесу обробки інформації або порушення встановленого порядку її маршрутизації» Досліджуючи кримінально-правову охорону суспільних відносин у сфері виконання покарань, кандидат юридичних наук, професор О.Г. Колб запропонував викласти ст. 391 КК у такій редакції: «Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій засудженим, тобто умисна відкрита відмова засудженого від виконання конкретних вимог представника адміністрації, який мав право пред’явити таку вимогу, якщо така відмова була неодноразово або була виражена у демонстративній чи зухвалій формі, вчинена з метою посягання на правосуддя, якщо такі дії привели до тяжких наслідків, - карається позбавлення волі на строк до трьох років». При цьому, зауважив О.Г. Колб, застосування у чинній ст. 391 КК України словосполучення «особою, яка відбуває покарання у вигляді обмеження волі або у виді позбавлення волі» є недоречним, оскільки відповідно до ст. 11 КВК України колонії, у яких відбувають покарання дорослі засуджені у виді обмеження волі або позбавлення волі, називаються виправними (відкритого або закритого типу), і зазначений термін у назві статті законодавцем вжито. Під тяжкими наслідками він пропонує розуміти таку матеріальну, моральну та іншу шкоду, що призвела до дезорганізації роботи виправних установ, тілесних ушкоджень або смерті інших засуджених, матеріальних збитків тощо. Враховуючи, що безпосереднім об’єктом даного злочину є встановлений порядок відбування засудженими кримінального покарання, який забезпечується службовою діяльністю персоналу УВП, визначення терміна «тяжкі наслідки» можна за аналогією взяти з примітки до ст. 364 КК України (розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності»).Усі ці, а також інші пропозиції скеровано до профільного Комітету Верховної Ради України. На завершення конференції прийнято відповідну резолюцію.

Опубліковано: Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична: Зб. наук. пр. – Львів: ЛьвДУВС. – Вип. 2. – 2006. – С. 288-301.